Розділ 1

Ранок видався не таким, як зазвичай. Якщо раніше я б просто прокинулась у кімнаті де було декілька дітей та, ще й під крики виховательок. Які завжди волали, щоб нас розбудити. Так на ций раз вони були <<привітні>> та, ще й з такими усмішками ніби їм цілий мільярд доларів подарували. 

– Хутчіш вставайте, діти! – чулося голос виховательки, який наближався до нашої кімнати. Гучний і різкий, як завжди.

За п'ять років тут я навчилась розрізняти хто йде. Цю виховательку я впізнала, Ольга Олександрівна. Не сказала б, що вона хороша але й не найгірша. За хвилину я вже була готова, Ольга Олександрівна, як раз зайшла в кімнату. У кімнаті де я спала були лише дівчата. З 15 до 17 років, а у кімнаті нас було 10 людей. Мені 17 років у мене немає тут подруги, та і в дитячому будинку важко знайти собі друзів. Як на полі битві тут. Сьогодні — друг, а завтра — ворог.

– Вітаю дівчатка. – сказала Ольга Олександрівна. – Сьогодні вас усіх заберуть, УСІХ 10. – вихователька ледь не прощебетала ці слова. 

Звісно всі стали перешіптуватись, а до мене лише доходили деякі слова по типу<<Серйозно? Всіх 10 дівчат?>>, <<Ой нам пощастило>>. Мені це не здалось веселим і крутим. Ну не могло бути аж такого великого співпадіння.

– Ану закінчили цей балаган!– трохи крикнула Ольга Олександрівна, і всі різко замовкли.– Через п'ять хвилин, щоб всі були готові! Прийдете в зал.

Вихователька вийшла, а дівчата деякі почали збирати речі. Я нічого не брала, у мене і так нічого не було. Через 5 хвилин усі дівчата і я вже стояли в залі. Деякі розгублені, які нічого не розуміли, деякі перешіптуватись. Я просто стояла осторонь від них, і літала в своїх неспокійних думках. Тут точно, щось не так. Що вони задумали? Я наче всім тілом відчувала свої емоції. Страх, цікавість, відчувала себе і стривожено. Мої руки нервово склались за спиною та плутались пальцями. Я роздивилась усіх присутніх. Ольга Олександрівна, ще дві виховательки. Одна із них тримала, якусь папку з файлами, а інша наче трохи нервувала. Ольга Олександрівна звісно ж дивилась на двері так довго вдивлялась в них, що мені здалося ніби, вона зараз поглядом зробить у ній дирку. Інколи і поглядала на нас, щоб ми не здіймали шуму. Пройшло хвилин п'ятнадцять- двадцять, як двері різко відкрились зі скрипом. Деякі з дівчат просто дивились в шоці, а інші трохи привідкрили рота. Я ж, навіть, напружилась. В зал зайшли десятеро людей, у всіх були чорні костюми, а у одного з чоловіків був кейс. Схоже наче вони шпигуни з фільму. Але це не фільм, а справжнє життя. На губах Ольги Олександрівни ледь не розплилась усмішка. Всі ми стояли в шоці поки Ольга Олександрівна з іншими виховательками підійшла до чоловіка з кейсом. Вона його відкрила і подивилась на зміст я лише краєм ока побачила багато зелених купюр. Вихователька забрала кейс та відійшла в сторону. Я подивилась на неї і її очі, палали злобою та жадібністю. 

– Перекличка. – заговорив чоловік із невеличким шрамом на щоці. 

Вихователька з паперами швидко підійшла та почала показувати кожну сторінку документів. Я лише трохи помітила своє фото та ім'я. Кров відійшла від лиця. Воно стало, як статуя. Наші документи, гроші, чоловіки в костюмах? Хотілося б подумати, що це лише сон або фільм. Ніби це не я тут стою, а якийсь актор. Але, як би ж то було так. Шрамований подивився всі документи кивнув головою і подивився на нас.

– За мною. – хрипло та строго промовив він. Голос був наче не живим, як робот що запрограмований робити свою роботу.

Всі наче в трансі послухались і пішли за ним, ніхто не пручався. Але я бачила, як одні трохи трясуться, інші ледь не плачуть. А я, я просто слухалась хоча мої руки також трохи тремтіли. В мені кипіли емоції. Тривога, страх, цікавість. Все тіло напряглось, як струна, що ото от може розірватись. Ми всі вийшли на двір, сонце світило яскраво але не для нас. Я побачила два чорні мікроавтобуси з тонованими вікнами.

– Розділяєтесь. – сказав байдужим голосом шрамований. – П'ять дівчат в одну машину, п'ять в іншу.

Дивно але всі швидко розподілились і сіли в мікроавтобуси. Там було трохи холодно але то кондиціонер давав невеличку прохолоду. Але і під шкірою було холодно. По боках сіли чоловіки, а ми сиділи в середині. Двері закрились з гупотом. Через вікна нічого не було видно. Хіба, що моє та інші злякані обличчя дівчат. Машина зрушила з місця в невідомий мені напрямок. Ніхто навіть не здогадувався куди нас везуть.