ФАНТОМ БЕЗНАДІЇ ЕПІЛОГ

Два тижні…довгі наповнені тугою й почуттям невідомості, чотирнадцять днів. Жодної звістки. А що як…ні, треба відганяти непрошені тривожні думки. З ним неодмінно усе буде добре. Дівчина заглибилася в себе й не почула, як до ординаторської увійшли:

     - Тітко Лідо…- тихо окликнув.

     - Миколо…, - лагідно всміхнулася розгубленому малому, - Привіт. Проходь. І не тіткай мені більше. Ми ж наче домовилися.

Хлопчик кивнув.

     - Лідо… це правда?

     - Що, сонечку?

     - У Фейсбуці гуляє фото. Ну, що нас з Олечкою…просять… просять усиновити… Ми маємо піти від вас?

Лікарку обдало жаром.

     - Хто?! Хто тобі таку дурницю сказав?

Миколка, повільно протягнув смартфона. Вона мовчки ознайомилася з постом у місцевій групі. Потім написала гнівного листа адміну.

     - Ти вже досить дорослий… і маєш розуміти. Такі справи не вирішують прості «небайдужі» люди. І дітей не віддають будь-кому. Навіть під час війни. Для цього є спеціальні служби.

Прозвучало якось двояко й усвідомивши це, вона важко видихнула. Що з ними тепер буде? Як захистити малих? Що я можу…

     - Тобто це лише питання часу…

     - Слухай! У тебе ж є дідусь і бабуся. Окупація скоро закінчиться. А як ні, ми обов’язково щось вигадаємо й вивеземо вас.

     - Як Дениса?

     - Як Дениса.

     - Про них щось чути?

Дівчина не стала брехати.

     - Ні. Але я давно знаю цю компашку. І якщо хтось і ладен таке провернути, то це точно вони)

     - Дякую.

     - Не розкисай! Краще скажи, що там сьогодні у нас на обід?

Ліда щиро всміхнулася й взявши хлопчика за руку, пішла до їдальні. За обідом вони невимушено спілкувалися й навіть сміялися. А перед тим, як розійтися, вона зазирнула йому в очі й серйозним тоном сказала:

     - Я хочу, щоб ти запам’ятав одну важливу річ. Те що людина доросла, не означає що вона цілком адекватна. Розумієш про що я?

Малий кивнув.

     - Ти маєш думати власною головою. Важко – порадься з тим, кому довіряєш. Інколи, дорослі люди творять незрозумілі речі. Як з цим постом. Або й гірше.

Їй здалося, що Микола цілком зрозумів суть, тож вдаватися в деталі не стала.

     - Піду провідаю Тимофійовича. Знов дістає санітарок)

     - Лідо?

     - Що?

     - Я тобі довіряю. Можна з тобою радитися?

     - Звісно.

Щоразу йдучи темним коридором медцентру, дівчина відчувала тривогу й панічний страх. Однак тепер не за себе. Миколка з  сестричкою стали її сенсом життя. Серце розривалося від самої думки, що з ними може щось трапитися.  Вивезти їх на підконтрольну територію стало неможливим. Окупанти не залишили вибору: ДНР або Росія. А це по суті теж саме, що залишитися тут. «Програти війну не так страшно, бо нація неодмінно відродиться. Здатися – втратити самобутність і зникнути назавжди», - її батько невпинно повторював ці слова ще з початку війни. Та лише тепер, Ліда в повній мірі зрозуміла про що той говорив.

     Час спливав, похмурі дні байдуже змінювали один одного. Фантом не повертався. Від їх групи не було жодних новин. Та лікарка була впевнена, що з хлопцями усе гаразд. Можливо, вони просто не змогли повернутися назад. Або нарешті офіційно вступили до лав ЗСУ й тепер захищають Батьківщину в потрібнішому місці. А потім  відімкнули українських мобільних операторів та інтернет-провайдерів. Зв’язатися з рідними чи дізнатися правдиві новини стало можливим лише з використанням VPN. Ліда згадала про Антона. І думка про нього вже не була такою болючою й хвилюючою, як ще чотири місяці тому. Що ж. Він зробив свій вибір. Тільки який саме, наразі їй невідомо. Чомусь лише зараз стало цікаво. А що як чоловік вступив до лав ЗСУ? Ну, бувають же такі несподівані життєві повороти. Швидко зайшла у Вконтакте, прогорнула таку знайому стрічку. Нічого нового. Жодного посту. А в мережі був 7 годин тому. Отже живий… Вже збиралася закривати додаток, коли надійшло нове повідомлення і щасливу посмішку вже було не втримати.

Арахнофоб зняв коротеньке звернення в якому активно махав вже загоєною рукою. Дякував за спасіння, жартував і весь час дражнив Безнадією. А потім… знайома постать з’явилася з-за спини товариша і серце завмерло:

     - Привіт, красуне! Пробач, що не вдалося заскочити перед новим призначенням. Але я обов’язково повернуся!

Дівчина прикрила рота долонею й сльози радості потекли щоками.

     - Минулого разу, докоряла, що ми незнайомі. Так ось…

Хлопець спішно зняв каску, а за нею балаклаву. Оливкові очі з дрібними зморшками в куточку, широко всміхалися. Рудий задертий догори чуб, який вона одразу згадала…Незнайомець з пішеходного переходу) Фантом здавався бешкетником.

     - Мене звуть Максим. До війни я працював спортивним тренером. 24 роки. Так знаю, зараз ти б сказала, щось типу про різницю у віці й інші нісенітниці. Та якщо тебе не бентежать оці всі безглузді умовності, то я прямо зараз готовий запропонувати тобі руку й серце! А все інше буде…

Звідусіль збіглися бойові товариші. Кожен привітно махав руками й щось вигукував.

     - Ти вийдеш за мене, Лідо?

Хлопці луною підхопили:

     - Погоджуйся! А ми подаруємо вам на весілля перемогу!

Дівчина губами прошепотіла:

     - Просто вбережіть його. Й повертайтеся живими…

Безнадія притисла телефона до грудей. Тепер цей позивний їй ні до чого. Бо у серці зажевріла не просто надія, а міцна віра в те, що скоро цей жах скінчиться. А зараз на неї чекають. Треба допомогти слабшим пережити ці складні часи. Тихо наспівуючи й енергійно пританцьовуючи, лікарка вийшла з ординаторської.

«Коли настане цей день, закінчиться війна…там загубив себе…побачив аж до дна. Обійми мене, обійми мене, обійми…»

                                                              КІНЕЦЬ другої історії