ФАНТОМ БЕЗНАДІЇ 2.4

     Сьогодні вона вперше, за останні два місяці, наважилася заночувати вдома. Заскочила, щоб взяти щось з речей брата для свого нового підопічного. Миколка з Олечкою оселилися в медичному центрі. Й стали спільними «дітьми». Персонал закладу усіляко намагався підтримати малечу й підбадьорити. Хлопчик був напрочуд працьовитим, завзятим та розумним не по рокам. Сказав, що не їстиме хліба дурно. Отож взявся допомагати на кухні. Чистив овочі, мив посуд, виносив сміття. Він ніколи не жалівся й не просив нічого. Щиро дякував за отримане. І від цього ставало ще нестерпніше шкода…

     Ліді хотілося якнайшвидше покинути квартиру. Тут усе болюче нагадувало про колишнє безтурботне життя. Припорошене пилом. Як символічно. Рефлекторно взяла з тумби в спальні спільне фото. Молода, вродлива, щаслива пара… Здається на неї дивилися незнайомі люди… Не Антон, не вона… Приборкавши спонтанне бажання вкинути його до рюкзака, поклала на місце знімком донизу й швидко вийшла з кімнати.  

Колись жвавий, гамірний проспект перетворився на кам’яну пустелю. Усе довкола виглядало кадрами з якогось сучасного фільму про постапокаліпсис.  Автоматично зупинилася перед світлофором. Перш ніж стати на пішохідний перехід, за звичкою поглянула в різні боки. Наліво- направо- знов наліво. Так колись вчила бабуся. Згадки про неї викликали легку посмішку.  Людей на вулиці майже не було. Лише високий хлопчина в чорному худі, почав рух на зустріч по зебрі. Поверх масивних навушників й капюшона, кумедно стирчало пасмо рудого волосся.  Він не відриваючи погляду дивився дівчині прямо в очі, а порівнявшись, широко всміхнувся. Ніби старій добрій знайомій. Ліді вперше захотілося обернутися незнайомцю вслід. Та одразу майнула думка, що це дуже- ДУЖЕ недоречно. Особливо тепер. Його погляд вона відчувала на спині, навіть діставшись робочого місця й зачинивши за собою двері ординаторської. На власне ж здивування вона не могла згадати його обличчя. Лише чуб та посмішку. А потім думками лікарки повністю заволоділи поточні справи.

     Після обіду подзвонив Фантом. Так неочікувано. Але чути його впевнений бадьорий голос було приємно. Дівчина згадала, що не подякувала йому і тепер, коли минуло стільки часу, їй було просто незручно починати. Тож набравшись рішучості й перервавши монолог, вона приглушено видихнула в слухавку:

     - Вибач…

Кілька секунд співрозмовник мовчав.

     - За що?

     - Що не подякувала тобі, за той раз. На блокпості. Мені не слід було так необачно діяти.

     - Фух…налякала. Та все норм. Не переймайся. Ти молодчинка. Хоча, зізнатися, змусила мене понервувати.

     - Чому? Чому ти про мене так дбаєш?

     - Справді не розумієш? Чи це якісь дівчачі штучки?

     - Я тобі подобаюся?

     - Подобаєшся? Так, можна було б й так сказати.

Хлопець важко зітхнув.

     - Я коли побачив тебе вперше, дуже здивувався. Освічена, доглянута, рішуча… Явно з небідної сім’ї… Не міг зрозуміти – навіщо тобі так ризикувати? Чому не поїхала? Ти ж чула що відбувалося на Київщині… Як вони з молодими дівчатами… Раніше мені не зустрічалися такі як ти. Ніжна, тендітна й водночас трішки прямолінійна, може навіть трохи груба, але справедлива.

     - Сумнівний комплімент.

Легкий смішок у відповідь.

     - А коли зрозумів, що саме ти вийшла сваритися до блокпосту, мало з глузду не з’їхав від хвилювання. Боявся…боявся, що можу тебе втратити назавжди.

     - Не розумію…ми … ми ж чужі люди… зовсім нічого не знаємо один про одного. Так…так не буває.

     - Як бачиш.

     - У будь якому випадку – дякую.

     - До речі ти неймовірна красуня. Це теж стало приємним бонусом. Коли ти стояла спиною до цього виродка, а вітер грався твоїм волоссям, не лише він давився слиною. І якби цього орка не окликнули, я б певно горло йому перегриз. Зроби він ще хоч крок в твою сторону.

     - Я навіть ім’я твого не знаю. Не кажучи про зовнішність чи інше…

     - А це важливо?

     - Що саме?

     - Зовнішність, ім’я?

Дівчина замислилась.

     - Гадаю, скоріше ні.

     - Ось бачиш. Безнадія) Тобі цей нік зовсім не підходить.

     - Це все твій дружбан!

     - Так він може)))

Почулося, якесь незрозуміле шурхотіння й хлопець швидко попрощався.

     - Мені вже час. Радий, що в тебе все добре! А тепер вибач і бувай!

Ліда не встигла відповісти. Лише короткі гудки, чеканили секунди…