БІЛИЙ ПТАХ ЧУЖОГО ЩАСТЯ 1.6

     Наталя повернулася до США. Її від’їзд приніс мені лише полегшення. Я все рідше згадував про Рішу. Лише інколи, прокинувшись серед ночі, заходив на її сторінки у соцмережах, сподіваючись знайти там хоча б свіже фото. Даремно. Дівчина більше не вела їх. Закінчив універ та не без сторонньої допомоги влаштувався на пристойну роботу. Власне вона й займала тепер увесь мій вільний час.

Готуючись до тривалого відрядження за кордон, мені треба було терміново завірити деякі документи. Тож я нахабно, ігноруючи засади черги й залишки людяності, пропхнувся до приватного нотаріуса. Ним виявилася молода, приємної зовнішності жінка. Трохи старша за мене. Зважаючи на стислі строки та брак мого часу, вона пішла мені на зустріч і погодилася підвезти документи по дорозі додому. В обмін на вечерю. Так у моєму житті з’явилися Поліна та її син від першого шлюбу. І хоча Поля була ідеальним варіантом, навіть на думку моєї матері, пропонувати їй руку й серце я не поспішав. Як і переїжджати до неї.

     Того злощасного дня, ми саме вечеряли в Артема. Жінки допивали вино й розповідали одна одній різні історії з життя. Я вже майже повністю абстрагувався й поринув у свої думки, коли захмеліла Майя, зловтішаючись тикнула в мене пальцем. З її вуст зірвалося знайоме ім’я…

     - Так що тепер Ріночка, нарешті стане моєю кумасею, - вона висунула язика, дражнячи мене.

Я помітно зблід і сильніше стис склянку з бренді. Забракувало повітря.

     - Тобто, у весь цей час, ви спілкувалися з нею за моєю спиною? – люто зриваюся на дядька.

     - Слухай, не треба переносити на нас, те що трапилося між вами… - Артем заспокоюючи торкається мого ліктя.

Миттю сахаюся від нього.

     - Вони з Майєю, досі дружать, тож…- пробує хоч якось виправдатися.

     - Коханий, я чогось не знаю?- тепер вже Полінина черга нервувати.

Щосили намагаюся прийти до тями. Очі наливаються кров’ю, а на вилицях пульсують вени.

Майка задоволена влаштованим шоу. Її вже не зупинити. Хоча я й не збирався. Якби вона не продовжила, то довелося б змушувати силоміць. Мені конче треба було знати.

     - Вони з Жекою побралися . Ти не знав? Ууу… бідолашка. Ик…

Артем відібрав бокал у дружини.

     - Люба, гадаю час закруглятися…

     - Я буду хрещеницею їх первістки! Хахх. Бачиш? Життя виявляється й після таких як ти триває!

     - Вибач, Пашка, здається вам краще піти.

Тьома на ходу закидає наші пальта на мене. Поліна мовчки виходить слідом. І хоча ми домовлялися, що назад викличемо таксі, вперто направляюся до парковки.

     - Ти не сядеш за кермо в такому стані! – супутниця вириває з моїх рук ключі й вони ляскаючи падають на асфальт. – Нічого не хочеш мені пояснити???

Поля відноситься до категорії тих жінок з якими жарти погані.

     - Завтра.

Вона не наполягає. Зараз я як ніколи ціную її мудрість. Вночі не міг заснути. Згадував щасливі моменти з Аріною.  Ніби стрічку кінофільму прокручував знов і знов, з моменту знайомства й до самого від’їзду. Тепер не міг зрозуміти, чому прийняв тоді рішення відмовитися від кохання. Чому не боровся? Передбачав поразку? Поранене самолюбство в купі з гординею застопорили. Наступного дня, поїхав до Майї на роботу.

     - Паша?

     - Привіт.

     - На розбірки приїхав?

     - Ні. Поговорити. Можу пригостити тебе кавою?

     - Так. Секунду.

В кав’ярні напроти офісу, продовжили:

     - Вибач за вчорашнє. Я перегнула. Влізла у чужі справи.

     - Не вибачайся. Ти маєш право так поводитися. Є речі які вже не виправити.

     - То про що ти хотів поговорити?

Відвожу погляд в бік, роздивляючись баристу, прошу:

     - Розкажи, як вона…

     - Може тобі й неприємно буде про це чути, та вони щасливе подружжя.

     - Давно?

     - Років зо два.

     - І одразу дитина?

     - Ну, вони вже дорослі люди…

     - Була на весіллі?

     - Угу.

     - І Тьома?

     - Так.

     - Ясно.

     - В Роздільній живуть?

     - Ага.

     - Радий за них, - якось не дуже доброзичливо вирвалось.

З того дня, частіше почав думати про Аріну. Особливо, під час відряджень за кордон. Фотографував цікаві місця, історичні пам’ятки й відправляв їй повідомленнями. Майже не коментуючи. Вона зрідка сухо відповідала. Нестерпно хотілося подзвонити та мільярди разів я жбурляв телефоном в стіну, щоб не піддатися цій спокусі. За три наступних роки, побудував кар’єру, переїхав до Поліни, купив авто бізнес-класу. Та й сам змінився. Став привабливим успішним чоловіком.  Тепер можна було й на очі показатися. Треба було поставити крапку в нашій історії. Розібратися в собі. Впевнитися в тому, що Аріша лише давня згубна звичка й не більше. Не знаю на що розраховував, коли поїхав до Роздільної. Місто хоч і невеличке, однак як знайти її не привертаючи зайвої уваги? Не вигадавши нічого ліпшого, вирішив тупо покататися вуличками, сподіваючись на сліпу вдачу. Перед обідом зупинився біля залізничного вокзалу, припаркувався й оглянув місцевість у пошуках кав’ярні. Вип’ю кави й обдумаю подальші дії. Вже збирався переходити дорогу, коли звернув увагу на широку спину чоловіка, що допомагав вийти з авто маленькій дівчинці років чотирьох- п’яти. Євген обіймаючи, підняв малу на руки, висаджуючи з сидіння високого кросоверу. Я так задивився, що не помітив, поряд стоячу жінку. Аріна одразу впізнала мене й тепер не знаючи як поводитися, завмерла не відриваючи очей.  Тіло скувало. Не міг зробити й кроку назустріч. Тож її чоловік перехопив ініціативу.

     - Вітаю! Не очікував тебе знову побачити…

Пожираючи поглядом Рішу, ввічливо протягую йому руку для привітання, він неохоче відповідає на рукостискання.

     - У справах тут.

З нашої останньої зустрічі дівчина дещо змінилася. Хвилясте волосся ледь торкається плечей.