БІЛИЙ ПТАХ ЧУЖОГО ЩАСТЯ 1.5

     Аріна аж занадто серйозно відносилася до навчання. На останньому семестрі батьки винайняли їй невеличку однокімнатну квартиру, щоб нічого не заважало готуватися до захисту диплому. Ми стали бачитися значно рідше. Тож кожна зустріч жадана. Навіть якщо це лише на п'ятнадцять хвилин. Того дня, я позичив Артемове авто, щоб разом Рішею поїхати до аеропорту зустріти її двоюрідну сестру. Наталя вже майже десять років вчилася й проживала у Штатах. Доки Аріна маневрувала пробиваючись через натовп зустрічаючих, я неохоче плентався позаду.

     - Наташ! – дівчина кинулася обіймати родичку.

     - Хелоу!

Погляд гості зупинився на мені.

     - А цей симпопо? З нами?

     - Так. Познайомся – мій хлопець …

     - Паша, - представившись протягую руку для привітання, - Вітаю, на Батьківщині.

     - Наталі, - кокетливо всміхається, відповідаючи міцним рукостисканням. – Приємно познайомитися!

     - Дозволиш? – не дочекавшись відповіді, по-господарські вихвачую ручку валізи.

Я йду трохи попереду й мені страшенно цікаво про що перешіптуються й з чого хіхікають дівчата. Мимоволі ловлю себе на думці, що така дівчина, як Наташа, у реальному житті за інших обставин і не глянула б в мою сторону.

Тепер мені доводилося ділитися й без того зайнятою дівчиною. Ната скрізь волочилася за нами. Ще й поселилася в Аріни. Це починало набридати. Тож мені на думку не спало нічого ліпшого, як познайомити її з кимось з хлопців. І я не вигадав нікого кращого як Лисого. Ріша не була у захваті, але й не заперечувала.

     - Толя, знайомся – Наташа! Наташа, це наш друг – Анатолій.

     - Наталі, - мимоволі поправив, - Ната просить називати її лише так.

     - Дуже приємно. Я кузина Ірен.

     - Не починай, Наталко! Ти ж знаєш, я не люблю коли ти каверкаєш моє ім’я на західний манер…

Щоб якось розрядити обстановку, я тихенько жартома наспівав: « Натали, утоли мои печали, Натали…»

     - Подобається шансон? – всміхнулася гостя.

     - Так, але я давно його не слухаю. Ріші не подобається.

     - Ууу…Зануда! – й голосно розсміялася.

Зараз Ната була схожа на голлівудську кінозірку. Гаряча, засмагла латино-американка з найсміливіших потаємних мрій. Довге смоляне волосся, яскрава помада… Топ на тонких бретелях вдало підкреслював невеличкі округлі груди, а біла спідниця при кожному русі чи подиху вітерця відкривала прекрасні стрункі ноги спортсменки. Я трохи захопився… Вона реагувала на усі мої жарти, хіхікала, фліртувала та все норовила ненароком торкнутися. Це неабияк бентежило й додавало впевненості в собі. Непомітно, Аріна з Лисим трохи відстали й шли кроків зо два позаду. Періодично я дослухався до їх розмови. Адже знав, що у Толіка теж є почуття до моєї дівчини. І саме вони виступали двигуном його раптових змін.

     - То ти для кого привела дівчину? Пашкі?

     - Облиш, Толіку, я ж бачу що вона тобі не запала в душу…

     - А ось твоєму хлопцеві, здається навпаки! Не ревнуєш?

     - Ні. Навіщо мені такий, якого тре силоміць біля себе тримати?

І хоча Ріна була тричі правою, мені неприємно було це чути.

Я ніколи не задумувався над тим, що буде після закінчення навчання. Все здавалося таким простим і органічним. Нам пощастило зустріти один одного серед сірого натовпу, ми разом. Так і має бути. Аріна кілька разів несміливо пробувала розпочинати розмову на цю тему та тоді мені було не ясно для чого все так ускладнювати. Отримавши диплом, вона одразу вирішила розкласти всі крапки…

     - Паш, я повертаюся додому…

     - Так швидко сьогодні? Я гадав ми відсвяткуємо разом…- все ще нев’їзджаю.

Вона суворо зазирає мені в очі і від цього нового погляду, мороз по шкірі.

     - Я працюватиму в Роздільні. На фірму свого батька.

     - Тобто…як це…назовсім?

Дівчина мовчить. Мій світ тріщить по швах.

     - І що тепер?

     - Не знаю…

     - Коли?

     - Післязавтра.

     - Я проведу.

     - Угу.

Здається вона зараз розплачеться. І я маю щось сказати. А слів не доберу. Вони зрадницькі застрягли комом в горлі. Аріна розцінила це по-своєму.

     - Мені час збиратися. Бувай.

Повертаючись, дорогою, я все думав, чому до сих пір не познайомився з її батьками? Майже нічого про них не знаю. Можливо, невдалий досвід з моєю мамою, відбив у Ріши подальше бажання.

Я прибіг на автобусну зупинку за п’ять хвилин до відправлення. Закрутився у справах і втратив лік часу. А може підсвідомо хотів відсунути момент розлуки. Аріна з мамою саме готувалися до посадки. Висока струнка жінка, виглядала напрочуд доглянутою й вродливою, не зважаючи на свій вік. Лише погляд виказував явний неспокій. Я мимоволі відмітив, що моя принцеса, з віком, певно теж перетвориться на таку ж королеву, як і майбутня теща. Розсуваючи натовп пасажирів, ми подалися назустріч один одному. Аріна старанно відводила очі, я ж не знав як себе поводити під поглядом її матері. Міцно обійняв і цілував маківку, злегка гладячи кохане волосся. Почувши сигнал, закликаючий на посадку, вона різко розвернулася й не дивлячись на мене, швидко пішла до автобусу.

     - Я подзвоню увечері! – гукнув у слід.

Все на що спромігся в той момент. Відчував себе нікчемним, покинутим і розбитим. Знову захотілося палити. Хоча й кинув давно. Понуривши плечі, почалапав пішки до Артема. Зараз, як ніколи, не хотілося залишатися на самоті. Ми так і не встигли з нею поговорити… Хоча куди правду діти, я просто не наважився…

     - Ей, рюмса-мачо!

Ось тільки її зараз не вистачало! Наталі з’їхавши на обочину, гукала мене з вікна автівки.

     - Сідай, підкину!

     - Дякую, обійдуся!

Не зважаючи на мій тон, дівчина не образилася.

     - Не змушуй себе вмовляти! Я теж проводила сестру.

Вирішую не викаблучуватися на людях, тож неспішно сідаю в автівку.