БІЛИЙ ПТАХ ЧУЖОГО ЩАСТЯ 1.4

     Свій біль, розпач і почуття власної нікчемності, почав гасити алкоголем. Не зважаючи на те, що зовсім скоро, треба було захищати диплом, я запустив навчання, не з’являвся в технікумі зовсім. Покинув роботу. Артем не міг зрозуміти, що саме сталося між мною й моєю дівчиною, а я радше б застрелився ніж розповів би правду. Він щодуху намагався мене підтримати. Допоміг зняти однокімнатну квартиру, після роботи приходив, готував вечерю й відбирав спиртне.

     - Може досить вже скиміти й жаліти себе? Скоро юбілей. 20 років виповнюється не щодня. Давай, зберись нарешті!

Мені ж хотілося лише вмерти.

     - Матір на тижні приїздить. Я сказав, що в тебе проблеми… Допоможе розрулити в технікумі. А потім відсвяткуємо. Закінчення навчання й днюху твою. Такий привід…

Я вперто мовчав втупившись у стелю. Артем зітхнув:

     - Що я маю казати сестрі?

Не вважаючи за потрібне відповідати, просто відвертаюся обличчям до стіни.

     - Подивись на кого ти схожий? Заріс… Гадаєш вона гляне на тебе у такому вигляді? Хочу запросити Аріну на твоє свято.

Від почутого серце почало вириватися з грудей.

     - Якщо звісно ти візьмеш себе в руки й владнаєш усе…

     - Вона не прийде, - і все ж слабка надія зажевріла в серці.

     - Побачимо. Це ж ти сварився. Ми з Майєю, все ще Арінині друзі. І скажу по-секрету, вона буде подружкою нареченої на нашому весіллі.

     - То ви з Майкою все ж одружуєтеся?

     - Так. На відміну від тебе, я завжди знаю чого хочу.

Тієї ночі, я довго не міг заснути. Можливо ми зможемо знов усе розпочати з банальної дружби? Розробив цілу стратегію з повернення довіри. Не тиснутиму. Чекатиму. Головне, щоб дозволила бути поряд.

     В день свого народження, мені довелося плентатися з мамою до технікуму, щоб нарешті отримати диплома. Церемонія тривала близько години й мені не терпилося  швидше повернутися додому. Не уявляю яким чином, однак Артему вдалося вмовити Аріну не лише прийти на свято, а й прийняти активну участь в організації вечірки. Лисий зголосився допомогти. Друзів у мене було небагато, отож я мусив хоч когось покликати. Ми з ненькою повернулися значно раніше, зазначеного часу. В квартирі було жарко, гамірно й смачно пахло. Чути було Майїн дзвінкий сміх.

     - Оксано? – здається Тьома здивувався присутності сестри. – Ти ж наче збиралася додому після обіду?

     - Я передумала.

Мама рішуче увійшла до кімнати й не зважаючи на присутність інших дівчат, одразу почала розглядати Аріну. Досить безцеремонно.

     - То це і є об’єкт твоїх зітхань???

Дівчина зашарілася. Ледь чутно привіталася. Компанія вмить замовкла.

     - Як звуть хоч?

     - Сестро, будь чемною) – намагався згладити Тьома. – Ця мила дівчина – Аріна. Вона наша спільна подруга.

Майя активно закивала головою, беручу Ріну під ліктя.

З іншими мама знайомитися не вважала за потрібне.

     - Що ж… Давайте глянемо, що ви вже встигли тут наготувати без мене.

Вона рішуче направилася на кухню. Лисий на правах мого ліпшого друга, метнув слідом.

     - Тітко Оксано, ми навіть борщу наварили! Точніше Аріна, бо голодні після роботи, ми тягнули зі стола, а до початку вечірки ще далеко. Отож, вирішили, що простіше нагодувати…

Мама зупинилася й недовірливо зиркнула на Толіка, він закінчив фразу:

     - чим готувати заново…

Піднявши кришку, вона зачерпнула й спробувала.

     - Таке собі. У мене смачніший.

Ріша густо почервоніла, однак знайшлася з відповіддю:

     - Не дивно. У Вас же досвіду й практики більше, адже Ви готуєте його певно більше років ніж мені.

Усі погляди були прикуті до нещасної дівчини, я в шоці мовчав. Ейфорія від її присутності розвіювалася.

     - З Днем народження, Пашка! – Аріна протягнула мені гарно запакованого подарунка й направилася до виходу. – Вибачте, мені вже час.

Мило всміхнувшись присутнім, неспішно взулася й вийшла.

     - І що це було, Ксюшо?! – Артем не на жарт розізлився.  Повернувся до мене: - А ти чого стовпом стоїш??? Біжи вже за нею! Богом клянусь, більше не втручатимусь!

Я не одразу знайшов її. Лише згадавши нашу улюблену лавку в парку біля гуртожитку. Вона сховала обличчя у долоні, з-за довгого волосся взагалі нічого не видно було. Здавалося дівчина плакала. Мовчки сів поряд. Пригорнув до грудей, як в старі добрі часи. Поцілував маківку.

     - Пробач. Мені так боляче без тебе… Ніби серце вирвали.

Далі був півгодинний монолог на тему який я нікчемний, як мені соромно, і клятви що змінюся. Аріна не мовила жодного слова. Було страшно й моторошно, не знати про що вона думає.

     - Я кохаю тебе. Вперше. По-справжньому. Чесно. І якщо ти даси шанс…обіцяю…

Дівчина зазирнула мені в очі. І лише тепер я відчув у собі таку могутню силу й впевненість. НІКОЛИ. НІКОМУ. Більше не дозволю її образити! Навіть, рідній матері!

Ми знову почали зустрічатися. І це були найщасливіші роки мого життя. Мама зізналася, що поводилася неадекватно, адже побачила що у мене все серйозно. На таких одружуються. Боялася, що вступивши в шлюб, одразу заведу дітей і мріям про подальше навчання й кар’єру не судитиметься здійснитися.

З того часу, я став сумлінно працювати над собою. Активно взявся за навчання й вступив до університету. Поєднувати його з роботою стало неможливо, тож змушений був звільнитися. А разом з тим, починати економити. В чому соромно було зізнатися.

     - Ріш…ти цей… пробач мене…, - все ніяк не наважуюсь пояснити своїй дівчині, чого цієї суботи ми не йдемо в кіно, як планували.

     - Паш, щось сталося?

Від серйозності її виразу обличчя, мені стає ще важче. Тож щоб не розтягувати власну агонію, видихаю:

     - Довелося кинути роботу. Не встигаю в універі.

Виправдовуючись, додаю:

     - Надто багато упущено раніше. Граніт науки не піддається…