БІЛИЙ ПТАХ ЧУЖОГО ЩАСТЯ 1.2

     Аріна увесь день не покидала моїх думок, а увечері, в колі друзів, в легкому угарі, починаю хизуватися перед хлопцями новим знайомством. Під бадьорі вигуки підтримки, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо її реальності, написав новій знайомій смс-ку. «Привіт, мала! Як ся маєш?» Очікувано вона не відповіла. І я не вигадав нічого кращого ніж дописати: «Це Пашка з  електрички». Тиша. Хлопці трохи пореготали та на моє превелике щастя, майже одразу забули й переключилися на іншу тему. А вранці я вже жалкував. Ну, бидло бидлом…Хто ж незнайомим дівчатам таке пише??? Тим паче таким сором’язливим. Прийняв рішення вибачитись. Сварився сам з собою. Вмовляв. Переносив та розтягував час. Раптом не відповість… Подзвонив. Вона відповіла… Хотів було збрехати, що переплутав номер, а потім згадав про друге смс. Так… незручно б вийшло. Просто вибачився, посилаючись на погане власне почуття гумору.

     З того вечора ми почали спілкуватися. Телефонував їй тричі на тиждень. Тоді я вів переважно нічний спосіб життя. Аріна рано лягала, бо вранці на заняття. Тож інколи, просто засинала прямо під час розмови, а вранці ніяково вибачалася. Мені здавалося це дуже милим. Нашою маленькою фішкою… Вона розуміла мене, як ніхто інший. Часто допомагала в прийнятті складних рішень, не тисла і не викаблучувалася, як більшість знайомих мені дівчат. А на побачення не погоджувалася… Пояснювала, що весь вільний час займає навчання і ніколи їй. Та я не здавався. І вже за два місяці - погодилася. Ми мали зустрітися на Приморському бульварі о пів на шосту. Для хоробрості я трохи хильнув, після чого вирішив заїхати до дядька, щоб позичити його нову косуху (шкіряну куртку) за допомогою якої збирався вразити дівчину. Артем, молодший брат моєї матері. Здається, єдина людина, яка ще не залишила спроб мене зрозуміти. Побачивши мене у такому вигляді, нікуди не відпустив. Заволочив у ванну кімнату, змусив прийняти холодний душ. А потім вручив чашку гарячого чаю, після якої мене остаточно розморило і я поринув у глибокий здоровий сон. Занадто довго гостював у царстві Морфея…  Прибіг на місце зустрічі через дві години по завершенню оговореного часу і звісно дівчину не застав. Дивно було б якби вона до сих пір чекала… Наступного дня, я побоявся їй дзвонити, отож згодом зробив те, що найліпше мені вдавалось – збрехав. Мовляв, захворів. Дядько навіть швидку викликав! Якщо хочеш, можу довідку необхідну взяти. Аріна вибачення прийняла та про другий шанс можна було й не мріяти. Ще півтора місяці вмовляння. Та цього разу не підкачаю! В Артемовій куртці, на сорок хвилин раніше вже на місці. Нервово дістаю сигарету за сигаретою. Роздивляюся перехожих і хвилююся, що не впізнаю Аріну. Час підходив. Я був впевнений, що вона не спізниться, адже складала враження дуже пунктуальної та організованої людини. А що як не прийде зовсім? Вирішить помститися за минулий раз? Відганяючи непрохані думки, не помічаю як втупився поглядом у дівчину, що спокійно чекала зеленого світла по той бік дороги. Невже це моя знайома?! Щоб швидше позбутися зайвих сумнівів, тягнуся до кишені за мобільником і дивуюся коли красуня навпроти дістає телефона й несподівано озирається ніби шукаючи когось. Помітивши мене, не відповідає. А посміхнувшись, злегка махає рукою. І тут я починаю не на жарт панікувати. ЦЯ дівчина виглядає як модель з першої шпальти модних глянцевих журналів! Струнка блондинка з довгим хвилястим волоссям. Фігурка – просто свідомість втратити! Така стильна. Високі підбори, бежевий плащ, беретик з козирком, ледь нахиленим в сторону та кокетливо закриваючим частину обличчя. В електричці вона виглядала зовсім по-іншому… В пуховику …

     - Привіт!

Її голос впізнати легко. І він вже такий знайомий і рідний за три місяці спілкування. Чого ж я так тушуюся?!

     - Привіт…

Мовчу як бовдур, перелякано піджавши хвіст.

     - Ходімо?

     - Куди?

Дівчина втомлено всміхається у відповідь:

     - Певно в парк гуляти.

Усвідомивши, що це відбувається в реальності, важко зковтую.

     - Може кави?

     - Ні, дякую. Однак, якщо ти бажаєш…

Мовчки ми підійшли до вагончику, я купив гарячий напій і все намагався вигадати тему для розмови. Присутність Аріни неймовірно хвилювала.

     - Обожнюю прогулянки на свіжому повітрі…

     - Правда? Чому ж раніше не погоджувалася?- напівжартома цікавлюся.

     - Справ багато…

     - Розумію.

Ми повільно йшли парковими доріжками. Трохи оклимавшись, я емоційно почав розповідати їй про свою роботу, навчання. Дівчина періодично кивала, всміхалася та вставляла переважно одно-двох складні фрази. Непомітно майнула година, почав мрячити невеличкий дощик.

     - Ну… мені вже час повертатися – ніяково перебила мене співрозмовниця. – Дякую, за прогулянку.

     - Так швидко?

     - Пробач.

     - Може повторимо якось?

Вона невпевнено знизала плечима.

     - Дозволь хоча б провести тебе…

     - Це зайве. Справді. Гуртожиток поряд.

     - І все ж я наполягаю.

Провівши Аріну, замріяно топаю додому. І якщо іншим Купідон романтично поцілив стрілою в серце, то мені явно метнув туди списом. Бо наступний тиждень все з рук валилося. Я не міг перестати фантазувати. Прокручуючи в голові раз по раз нашу зустріч, неабияк засмутився, через власну тупість. Усвідомив, що увесь час я не замовкаючи говорив про себе, ще й хизувався сумнівними досягненнями.  Логічно, відповіддю з її боку були ввічливість і терпіння. Цікавістю чи симпатією тут і не пахне. Це неабияк засмутило мене.

Не знаю чи довго я б ходив ще по колу аби мій стан не відмітив Артем. Ми саме обідали.

     - Чого киснеш? Трапилося чого? – немов між іншим поцікавився дядько, намотуючи на виделку спагеті, бо приготувати щось ліпше ми обоє були нездатними.

     - Та ні… - я замнувся з відповіддю.

     - Тільки не бреши мені. У технікумі якісь проблеми?

Мимоволі червонію й відвертаю голову, дивуючись своїй підсвідомій реакції на таке буденне питання.