Пролог

Літній серпневий день віє теплом і легеньким окінавським бризом. Хмарки пливуть по небу великими пухнастими сіранамі*. Вони скупчуються одна біля одної, тулячись у невеликі групки. А сонечко з-за них пробивається, світить промінчиками, які ще не встигли заховатися за сіранамі. А вітерець собі, як сам по собі, створює симфонію, яка кружляє між гілками дерев, попід хвилями океану, між маленькими затишними білими будиночками, які ніби спеціально намальовані вибагливим художником.

Сіра «Мазда» проїжджає повз маленькі крамнички, що заховалися під навісами, які сором'язливо поглядають на незнайомців. Вони дивляться своїми вітринами, ніби очима, які зацікавлено спостерігають за ще одними туристами, бо самі знають, що префектура* Окінава - головний пляжний курорт в Японії.

На задньому сидінні сиділа дівчина чотирнадцяти років. Її волосся було чорне і пряме, а очі були горіхового кольору. Її звати Умі. Вона їде із Токіо разом зі своїм татом до дідуся, про існування якого не розповідав батько.

Умі споглядає цей мальовничий краєвид з вікна машини. Вона, мешкаючи в Токіо, звикла до шуму великого міста, світла вивісок, музики вокалоїдів* на кожному кроці, а тульпи* в культурі аніме так прижилися, що стали частиною отаку*. Тож, слухаючи музику Адо* в навушниках, їй незвична нова обстановка цього приокеанського життя.

Біля Умі був її великий блакитний рюкзак, де зберігаються її найбільші цінності, такі як старий сімейний фотоальбом, три томи манги* «Ательє чаклунських капелюхів» авторки Камоме Шірахама, а також альбом для малювання. Дівчинка, відвернувшись від вікна, подивилась на батька.

За кермом сидить середнього зросту чоловік віком десь під тридцять. В нього коротке чорне волосся, карі очі та окуляри на носі. Він щось бурмоче під носа чи від невдоволення, чи просто аби не заснути за кермом.

Це мало в собі певне відчуття дому відтоді, як почалася подорож Умі, але що на неї далі чекає в цьому місці — дівчинка не знає нічого...

- А ми скоро приїдемо?

- Чекай і скоро сама все побачиш