14

**********************************************************

   Тиха ніч лягла на землю і закутала все холодом. Здавалося, що настав кінець теплим і приємним осінніми вечорами, а їм на зміну прийдуть перші морози…

   А в серці журналістки вже давно оселився мороз... Вона сиділа на кухні, в рідній квартирі, за столом навпроти подружки. Весь час Сніжана мовчала і дивилася в темряву, що панувала за вікном, і час-від-часу стукаючи нігтем по столу.

   Нікітюк розуміла що до чого і вирішила не    діставати подругу марними питаннями, але і залишити її в такому стані не могла. Тому все, що їй залишалося, – це заварити чай і чекати, поки вона сама почне говорити. Чайник закипів, і Люба пішла за ним, тим часом телефон Сніжани знову почав дзеленькати.

— Може відповіш нарешті?! – не витерпіла Нікітюк. – Або ж вимкни!

   У відповідь Люба не почула нічого, окрім Сніжани, яка вже підняла телефон. Щоб почути хоч щось, Нікітюк почала лити кип'яток повільно, прислухаючись. А розмова була така:

— Та-а-ак! – почулося по той бік, – нарешті ваша величність, підняла слухавку! Ти, Колеснюк,  переходиш небезпечну межу!..

— Єлено Євгенівно, – продовжила журналістка таким же понурим голосом, як і минулого вечора, – мені дуже прикро, що так сталося…

   Від цих слів Люба аж обпекла руку від здивування і майже не вискнула, але швидко затулила собі рота. Журналістка не менш здивулася, але повернулася до розмови:

— Я була на похороні, – ледь вичавила з себе Сніжана, – близького... Знайомого…

— Оу, – змінила тембр голосу директриса. – Ясненько... Добре, відлежися дома, але через тиждень чекаю тебе на роботі!

   І директорка кинула слухавку…  І тут вперше за свій недовгий час роботи в редакції побачила Єлену Євгенівну з іншого боку, більш світлого... — Що це було?! – нарешті вимовила Люба.

   І у відповідь отримала незрозумілий погляд подруги.

— Якщо я правильно зрозуміла, – продовжила Нікітюк, – то ти почала підлабузнюватися до начальниці?!

— Так… – прошепотіла Сніжана.

   Люба похитнулася і, вже забувши про руку, сіла навпроти.

— Вай… – лише могла сказати вона. – Ти мене розчарувала... Не думала я... Що ти зламаєшся під її натиском…

— Я теж не думала... Але інколи треба взяти і віддатись течії.

— Дивись, щоб течія не занесла надто далеко… І філософію свою, засунь… 

   Запала мовчанка.

— Не розраховувала я, що хтось зламає твій характер і норов!

— Любо, давай без нраво…

— Дослухай!.. Так характер у тебе не цукор, але в ньому і є твій запал! Що би тобі не казали, ти завжди була на крок попереду! Знала як обхитрити... А зараз? Невже дозволилиш себе зламати?..

   Люба розраховувала, що ці слова хоч посісти зерно сумніву, в серці Колеснюк. Та правда простіша… 

   **********************************************************

   Довга мовчанка нагнітала і без того хитку обстановку. Єдині звуки, що часом було чутно, попивання гарячого чаю. Здавалося, що Колеснюк ще більше розчарувалась, але Любі було не ясно в кому саме: в собі, чи в ній. 

— А все таки, – почала Люба, – Вася був хорошим… 

   Сніжана лише геть сумно посміхнулася:

— Анітрохи… 

— Снєжка! – обурилась Люба – Як так можна?

— А який сенс? – спокійно спитала Колеснюк – Йому вже точно, байдуже! 

— Все одно, це неправильно… – задумалась Люба

— А те, що він зробив? Це правильно? 

— Ніхто не змушував тебе проносити ті наркотики, а Ва… 

— Це брехня… – спокійно сказала Сніжана – Василь, не йшов зі мною того вечора… 

   Нікітюк здивовано розкинулася на стільці. А я поки введу вас, в курс справи. Колеснюк нікому не розказувала, істинної причини ненависті до Лавріна. Лише одиниці дещо знали, та і то була брехня. Нікітюк, як і деякі інші, знала, що Сніжана, ще за студентські роки була курєром в наркотичному бізнесі. Щоб хоч якось заробити собі на прожиток, без батька і бабусі, мала викручуватися, як знала. В неї була не важка робота; рознести товар, від пункту "А", в пункт " Б", максимально непомітно. Гроші крапали, Сніжана спокійно жила, аж поки, конкуренти її боса, не зустрілися з нею, в темному провулку. Як висновок численні побої, і зламана рука. Після цього, темні оборудки Колеснюк, виплили на поверхню. 

   Був грандіозний скандал! Сніжану хотіли відчислити з університету, але вступився батько, що ще довго дорікав їй про цей бізнес. А Василя, вона вплела сюди, як стукача, що нібито він пішов з нею, щоб допомогти, а коли стало гаряче — втік. Звичайно, Лаврін міг би заперечувати, але тоді, замість брехні, довелося б розповідати правду. Яка була ще гіркішою… 

— Тобто, – почала оговтуватись Люба – весь цей час, ти мені брехала? 

— Не тільки тобі, – похитала головою Сніжана – усім. Абсолютно усім… Ніхто не знав правди… 

   Запала тиша, Сніжані було боляче говорити, але більше тримати це в собі, вона не могла. 

— Того вечора, – почала Сніжана – того триклятого вечора, ми були п'яні як чіп, це було як ритуал посвяти від старшокурсників. Випивка і гормони почали грати в нас. І я забувши, про весь біль, що він мені скоїв ще в школі… Забула вже і про сором через нього… Ми розговорилися і пішли в гуртожиток…  І там це сталося… На старому, рипучому дивані, я і досі памятаю його сморід. Уже на ранок, я зрозуміла, що накоїла… Я ж знала, що не вмію пити!.. Знала що я можу напідпитку. Знала,що він до мене відчуває... Але все одно… Ех… Зранку, він прожогом вилетів з моєї кімнати, бо я б його вбила. Здавалося, що якби мені ніж у руки, я б пішла по статті…

Пройшов тиждень і я сподівалася що нічого поганого не буде… Але  мене почало нудити, ну і перші симптоми... Тест був позитивний... І тут… Я впала в депресію... Відгородилася від усіх... Знали лише сусідки по кімнаті, вони мені порадили… Порадили лікаря, який усе зробить швидко і дешево…

   Ведмежа послуга… Та тоді, мені здалося це світлим променем надії… Молода я – дурепа... Без найменшого огризу совісті я зробила це...