13

**********************************************************

   Здавалося, привітний сонячний день надворі. Сонце грає промінчиками, відбиваючись від недавніх калюж. Пташки співають останні "рядки" своїх пісень, перед відльотом. А дерева, скидають листя і готуються до морозів. На перший погляд, прекрасна золота осінь, але на фото все краще, ніж у реальності. А реальність така: гарне золоте листя, змішане з багнюкою, під холодний вітер. Але хустське кладовище виглядало куди краще, хай би як це, моторошно звучало.

   Старезні дуби з плином часу прогнулися додолу, і їхнє листя, повільно, наче пір'їнки лягали на надгробки. Моторошна краса та й усе. І саме тут, в кінці території була Колеснюк, в компанії Люби з Миколою і трійкою учителів, ну і ще з двома незнайомими людьми, жінкою і хлопцем. Усі були серйозні і суворо одягнуті в чорні кольори. Лише Нікітюк час-від-часу лила сльози. Священик монотонно читав молитви, подеколи махаючи кадилом. Але журналістка не чула, а лише дивилася на труну в якій лежав Лаврін. Його лице було бліде, як крейда і спокійне. Нарешті після стількох страждань, яких завдали йому Колеснюк, він міг безтурботно зімкнути очі…

   Коли священик закінчив, кожен з присутніх, по черзі підходив до домовини і прощався з істориком. Орися Степанівна і її двоє колег швидко, для пристойності, постояли і поклали квіти, а потім відсторонитися. За ними пішов хлопчик з жінкою, а згодом Коля з Любою, останньою пішла Сніжана…

   Вона спокійно підійшла до труни і схилилася над тілом. На діловий костюм Васі почали капати сльози. За чорною вуаллю Колеснюк, ніхто не бачив розпачу. Їй було надзвичайно гірко і  не просто прощатися з ним. Хоч він і створив багато проблем у її житті, але їй було його шкода. Серце знову почало неприємно щемити. Здалося, що весь світ перевернувся з ніг на голову. В очах журналістки він ще більше змарнів і втратив фарби. "Як же мило ти спиш" – думала Сніжана.

       Журналістка потягнулася рукою в кишеню і дісстала ті самі сережки. Повільним рухом вона розкрила крижані руки історика і повернула подарунок. Колеснюк легенько витерла сльозу з лобу Лавріна і ледь чутно доторкнулася до нього гарячими губами…

— Я тобі пробачаю… – тихо прошепотіла журналіста і повільно відійшла.

   Смуток і жаль перетворилися у важкий тягар провини. Тягар який Колеснюк не відпустить просто так, як би сильно не хотіла. Люба підійшла до подруги і обняла її, щоб хоч якось підтримати, але їй було вже байдуже. Холодний погляд був відведений в один бік, в той, де Василя клали в холодну і вогку землю.

**********************************************************