**********************************************************
Можливо, вам здасться дивним те,що така сильна і впевнена в собі жінка,як Колеснюк, почала лити гірські сльози через чергову помилку на роботі, але і ви зрозумієте її.
Сніжану просто дістав увесь світ. Було відчуття, що весь всесвіт проти цієї милої панянки. Всі ці підколи Єлени Євгенівни, Лаврін, напад у темному провулку… Все це їй набридло. Вона не до кінця розуміла, навіщо їй ці всі випробування. Звідки вся ця агресія в її бік і за що. Чому її всі так ненавидять? Вона ж нікому, нічого, і ніколи поганого не робила... Всі ці роздуми переросли у гіркі сльози, що повільно котилося по щоках і змивали чорну туш.
Проплакала вона десь півгодини, після чого лягла і міцно заснула… Колеснюк вже нічого не хотіла: ні говорити, ні писати в редакцію… Просто тишу... Таку спокійну і солодку... Тишу…
Прокинулася уже пізно ввечері.
Подушка вже була наскрізь мокра, а її обличчя брудна від туші. Ці кілька годин сну, ніяк не покращили її поганий настрій. Їй і досі було погано. Сніжана почесала ліву щоку і дістала свою сумочку, щоб хоч трохи навести в ній лад. Висипала все прямо на ліжко перед собою; і бірюзовий блокнот, і уламки ручки, і сережки…
Було боляче викидати, те що залишилося від ручки, це ж батьків подарунок. Відколи вона знайшла роботу, ця річ, стала наче талісманом, хоч працював він не завжди, але Сніжана ніколи її не викидала, а лише замінювала стержні, щоб писати далі. А зараз, лише викинути…
Рука ковзнула трохи в бік, і в око трапив блокнот. Ця маленька, бірюзова книжечка, мала не більше 200 сторінок, але вже була майже списана. Ще з студентства, вона записувала туди коротенькі вірші, свої думки про життя, але це було не більшим за хоббі… Хоббі, що так і не переросло в щось серйозніше. Та чи шкодує вона про це? Наврядчи…
І прийшла черга сережок… Сніжана до кінця не розуміла, навіщо Василь їх подарував. Але не поглянути на них, Колеснюк не могла, навіть переборюючи ненависть. Дівчина акуратно почепила прикраси і довго дивилась в дзеркало, але було щось не так. Такі самі вона приміряла тиждень тому, і тоді їй навіть сподобалися, але зараз… Розуміючи, що це, від того самого чоловіка… Сніжана сердито їх зняла, і залишила в кутку тумби, та чи надіне знову, залишиться таємницею.
Після дзенькання сережок, в квартирі стало тихо. Колеснюк уже б була рада чути хоч щось, окрім своєї присутності, але вона була не готова завести домашнього олюбленця. Для неї це була велика відповідальність, яку вона не хотіла брати на себе. Навіщо їй заводити кота, чи собаку, щоб ті нудились, і в без того нудній квартирі. Та і навряд, Сніжана могла б приділяти їм достатньо уваги, зі своїм щільним графіком. Коли навіть пропилососити в чотирьох кімнатах, іноді, не вистачало сил…
Журналістка повільно попленталася до ванної і почала вмиватися. Чорні струмки стікали вниз і монотонно капали в раковину, поки шумів кран.Колеснюк підвела голову догори і, заплющивши очі зітхнула.
На останок вона хлюпнула водою ще раз і закрила кран. Вона сперлася обома руками на раковину і поглянула у дзеркало. Звідти на неї дивилося змучене личко, з карими очима.Така краса і вже в'яне...
Як тільки Сніжана почала витирати обличчя і хоч якось заспокоюватися, відволікаючись від проблем, у двері почав хтось гамселити. Дівчина підійшла до дверей і поглянула у вічко. Там стояла Люба і була не на жарт схвильована. Не змушуючи чекати подругу, журналістка відчинила двері.
І Нікітюк наче стріла, залетіла всередину, зачинивши за собою двері. Вона була бліда, як смерть, очі бігали по кімнаті, і в них чаївся страх.
— Чому не відповідаєш на дзвінки?! – шаленіла Люба.
— Я трохи подрімала – зітхнула Сніжана, не розуміючи чому Нікітюк така збуджена
— Ти що, плакала? Ти що, все знаєш?..
— Та я через роботу… Нічого серйозного, що я маю знати?
Люба обійняла Сніжану і пройшла з нею на кухню, посадила за стіл і сіла навпроти:
— Ти лише тримай себе в руках, – продовжила Люба. – Він попросив тебе, але я сказала, що з моїх вуст, ти це сприймеш спокійніше… Василь, більше тебе не кохає.
— Це такий жарт? Ми точно про одного і того?.. — Лаврін помер…
Ці два слова... Були тихі наче подув вітру, але прогриміли наче постріл у голові Сніжани. Вона не знала, як сприймати це: радіти чи ридати... Журналістка просто мовчки дивилася
на подругу.
— Мені його так шкода, – схлипувала Люба – Стільки всього пережив... Він був моїм... Нашим… Нашим другом, однокласником…
Ну як так?
Але Сніжана нічого не чула. У голові ніби відлунювалася фраза: "Лаврін мертвий"... Мабуть, нікому з вас не зрозуміти її почуттів в даний момент. І ні, це не гіркота через втрату коханої людини, чи скорботу через втрату дорогого друга. Ні... Це біль і страх, що саме вона винна його смерті. Колеснюк винила себе лише через те, що могла цьому зарадити. Було стільки варіантів, при яких Лаврін би вижив, але вже марно… І тепер, на її руках уже два трупи…
Очі почали ставати вологим, а в горлі було щось таке гірке, що вона не змогла втриматися і заридала. Сніжана знову вибігла у ванну і відкрила кран, щоб умитися, але у дзеркалі вона вже не бачила миле личко з карими оченятами. Замість нього було обличчя вбивці. Вона ніби стисла весь біль в кулак і розбила дзеркало на маленькі уламки.
Воно розлетілося кришталевим бризками на підлогу, де на них стиха капала кров. І лише тепер в темряві коли її ніхто не бачить, вона могла дати волю сльозам…
**********************************************************