10

**********************************************************

   Вечір… Місто засинає, прокидається мафія…   Відверто схвильований Толя, сидить разом з дочкою в не примітному авто, чекаючи слушного моменту для початку операції. Попутно перевіряючи пістолет, який сподівається не доведеться використати, і прослуховував запис в обраних місцях, уже десятий раз. Поки Сніжана мало не кусає лікті від нетерпіння… 

— Ви збираєтеся захопити їх зненацька? – запитала Сніжана, щоб хоч трохи розвіяти цю тишу між ними

   Батько лише кинув. Він був зосередженим і наврядчи хотів відволікатись на пусту балаканину. Але його доньці важливі будь які слова, особливо зараз. 

— А тоді, – продовжила Колеснюк – вам не потрібен ордер на арешт і обшук? 

— Він буде лише вранці… – промимрив лейтенант замтібаючи кобуру – А якщо я добре розчув запис, сьогодні останній вечір, як товар буде тут. Ми не можемо чекати… В газеті можеш не писати про це. 

— Ого! – протягла Сніжана – вперше бачу, що "великий лейтенант Анатолій Колеснюк", порушує правила. Розчаровуєш мене, тату! 

— Хе! – пирхнув той – Сказала донька, що не береже зір, і батькове серце… А ще, бариться з онуками!

— Тату! – розлютилась журналістка – Ми вже з тобою говорили, що… 

— "... Що ти ще не знайшла того самого, з ким би провела решту життя… " – змавпував доньку Толя – Зі своїм характером, ніколи і не знайдеш… Ехх… Не подобається мені це все. Якщо ти все переплутала, то я, мабуть, піду на пенсію з гучним скандалом! 

   Раптом, розмову порушив скрип рації. Лейтенант швидко підняв слухавку. По той бік виразно почулося наступне: 

— Бачу рух на другому поверсі… Повторюю: бачу рух на другому поверсі. Як чути? Прийом.

— Чути – чудово. Скільки ви нарахували за останні 3 години? Прийом.

— Близько восьми. Прийом.

— Бачиш! – хвацько шепотіла Сніжана. – Я ж каз…

— Чш–ш–ш! – зашипів поліцейський, тримаючи палець біля губ. – Думаю чекати вже досить… Вже всі зібралися… Починаємо "гулянку"! Прийом!

   Лейтенант відклав рацію і почав одягати бронежилет. Попутно перевіряв, чи є пістолет у кобурі. Іти на справу, де будуть фігурувати стволи і постріли, він ніколи не любив. Тим часом Сніжана сверлила його поглядом: 

— "Гулянка"? – не второпала журналістка. – Серйозно? Нічого більш оригінального придумати не змогли?

— Ну, – почав Толя, виходячи з авто – не всі ми такі талановиті як ти!

   Батько подивився на доньку і хотів зачиняти двері як раптом почув: "Бережи себе". Таке банальне, але таке солодке і потрібне йому. Толя усміхнувся і погладив доньку по голові, після чого зачинив двері.

   Дівчина сиділа на місці водія і терпляче спостерігала, як 10 чорних силуетів, врізнобіч побрели до страхітливого будинку, аж поки не розчинилися в темряві… 

   Серце обливалося кров'ю, і все всередині Колеснюк стискалося. Їй боліло так, як кожній дитині, батько якої наражається на небезпеку. Вона пам'ятає, як чекала тата з роботи, і те як йому прострелили ключицю. Для восьмирічної дитини це був великий шок. Маленька Сніжана була налякана і боялася втратити найріднішого їй чоловіка. Тому постійно була біля ліжка пораненого, аж поки він не одужав. Їй дуже не хотілося, щоб щось подібне повторилось знову… 

   Пройшло все швидко. Пролунало декілька гучних пострілів, шум, крики – і раптом все стихло. З будівлі на журналістку посвітили ліхтарем. Вона зрозуміла, що все чисто і чимдуж побігла до місця злочину.

   Старі дерев'яні двері були розпахнуті навстіж. Далі по темному коридору, наче туман, був дим від цигарок і тьмяне світло. Колеснюк побігла вперед і опинилася в вже знайомому просторому гаражі. Там біля столів з ящиками поліцейські "скручували" підозрюваних. Це були люди, що дуже схожі на того нападника, котрий подарував журналістці шрам. Проте, були там і більш грізніші типи з стволами, і не такими розслабленими мармизами

   Сніжана поглядом обвела зал і, помітивши батька, кинулася йому в обійми. І в тих обіймах було щось таке миле, по дитячому радісне і світле, що журналістка аж світилася від радості. Але коли помітила спантеличений погляд офіцерів, швидко відсахнулася і діловито поправила пальто.

— Я думала все буде дещо складніше, – сказала Сніжана

— Воно і було б, – почав Толя, – але кілька розбитих носів і прострелених колін, пришвидшили справу… 

   Лейтенант взяв доньку за руку і повів до затриманих. Всі п'ятеро були понурі і змучені. В когось текла кров з носа, в когось з коліна, але один був повністю неушкодженим.

— Нам вдалося затримати п'ятьох, – почав лейтенант, – ще четверо втекли… Ці хотіли теж, дати драпака, але коли ми їх оточили… Здалися… Окрім цих двох… Болять коліна?

   Кожен із затриманих пхикав чи лаявся під ніс, але один дивився лише на Сніжану. Журналістка впізнала в цій людині кривдника, але в цьому погляді, в цьому погляді, в нього не було зухвалості чи люті, як тоді. Тепер, там був страх і відчай.

— Ти впізнаєш в комусь з них нападника? – поцікавився Анатолій, і "очі" спустилися додолу.

   Він тремтів, наче в'ялий листочок дерева, що от-от впаде. І в цій ситуації Сніжана може бути вітром. Їй варто лише вказати пальцем. І все… Справедливість восторжествує… Спокуса велика… Настільки, що втриматися неможливо…

— Ні… – вичавила з себе журналістка. – Кожного з них я бачу вперше!.. Мабуть, той з ножем утік…

   Здивовані очі нападника здійнялися вгору. Він не вірив, в те що щойно сталося. Полісмени підвели бранців і почали виводити до машини. І цей погляд… Погляд, в якому виразно читається: " Дякую! ", Колеснюк ніколи не забуде.

   Звичайно вона могла його здати, але їй стало шкода. Те, з яким розпачем він дивився на неї, змусило її відмовитися від праведного гніву. І, можливо, якби Толя знайшов винуватця, то як мінімум покалічив би його, а як максимум убив. А брати ще один труп, на свою совість вона не хотіла. Та ще цей погляд дуже нагадував Василів. 

— Я була права? – після кількох хвилин роздумів нарешті заговорила дівчина.