7

*******************************************************

   За роздумами, Сніжана навіть не помітила, як прийшла до дверей редакції. Уже була дванадцята, а в цеху ще кипіла робота. Колеснюк хотіла прийти тихо, щоб ніхто не знав про її спізнення. Але двері, які змащували, напевно, востаннє за радянських часів, вирішили інакше. Голосний скрип прокотилвся по редакції, і здивовані очі піднялися на Колеснюк. В цю секунду затихло абсолютно все. І ось, пройшла мить і шум продовжився. Сніжана швидко сіла на своє робоче місце і, здавалося, що її пронесло…

   Та не тут то було! Директорка все знала і тихо підійшла до "салаги", поклавши зморшкувату жилаву руку їй на плече. Від страху Колеснюк аж пересмикнуло.

— Що, голубонько, – з невимовним сарказмом почала Єлена Євгенівна, – спізнюємося? Чи прогулюємо?

   От зараз би Сніжана випалила би їй якусь гостринку. Повеселивши не тільки себе, а і всю команду. Але тут вона побачила на сходах Станіслава Віталійовича, що трохи примружено дивився що буде далі. 

— Вибачте за запізнення… – відповіла журналістка

   Зала знову замовкла на хвилинку… і потім знову повернулася до справ. Всі чекали від Снєжки якогось підколу в бік директорки, але ж ні! І Єлена Євгенівна гордо підняла голову. Наче павич, показала свою зверхність, і неймовірно раділа цьому. Що ж, це була її маленька перемога  у приборканні журналістки. Та Сніжані було байдуже, головне зараз – не піддаватися на провокації, і не шукати Станіславу підстав на її звільнення. Колеснюк могла скласти два і два, тому розуміла це. 

— Гаразд, – продовжила директриса, – на цей раз пробачаю, але щоб це було востаннє!

— Обов'язково… – сухо відповіла журналістка

— Є робота, – гордовито продовжила директорка, – потрібні відомості про письменників Закарпаття. Маєш один день…

— Зрозуміло… – відповіла Сніжана

   Єлена Євгенівна ще довго сиділа і пиляла дівчину поглядом, але коли зрозуміла, що та не в гуморі, пішла в свій кабінет.

    Через деякий час оголосили перерву, Колеснюк була змучена, тому довго перебирала папери, перж ніж піди до колег. В редакції їм була виділена невелика кімната, яку вони називали кухнею. Там була кавоварка, що постійно ламалась і старий холодильник, що голосно гудів. Звичайно, кожен міг піти додому, але який сенс, коли перерва лише одну годину, і ти не встигнеш зайти в дім і сісти, а вже будеш спізнюватися. Тому, краще пообідати в колі друзів і в приємній атмосфері. 

   Хоч головний біль більше не мучив, але Сніжана все одно відчувала себе як вижатий лимон. Кава мала б хоч трохи порадувати її, та хтось заварив останні зерна. Тому журналістці нічого не лишалося, як просто стояти збоку з кривим виразом обличчя.

   Вона не була добре розвиненою соціально. Їй ніколи не треба було багато знайомств, чи друзів. Вистачало лише кількох подруг, але через що вона з ними пройшла… Стільки разів вони могли її зрадити, та не зробили цього, саме через це, вона зібрала своє коло з людей, яким повністю довіряє. Хоч воно і мізерне, та Колеснюк тільки цьому і рада. Спілкування з багатьма людьми ніколи їй не подобалося. 

   Звичайно, вона була дружньою в колективі, проте, нікому не спаде на думку, сказати що вона вміє з усіма знайти потрібну хвилю, а тим паче налаштуватись на неї. Колеснюк, наче дитя мрій – завжди на своїй хвилі, і наче в своєму світі. Їй майже ні до кого не має діла, і інколи, проблеми інших сприймає як надзвичайно далеке від себе. Та свій колектив вона любить, і схоже, хоч ця любов взаємна… 

— Скільки ложок цукру? – почулося біля Сніжани, ця раптова фраза її перелякала. 

   Це була Ірка, колега Сніжани, і можливо, найбільш схожа на Колеснюк. Так само завжди зажурена і задумана, та якщо наша героїня знає приховувати сум, чи краще сказати холод до навколишнього світу, то Ірка не робить цього. Вона, чорна овечка в цеху, але далеко не подруга Колеснюк, і навідміну від Сніжани, її ніхто не любить. 

— Чи ти не любиш чай? – перепитала Іра, коли замість відповіді отримала здивований вираз обличчя. 

   Колеснюк невпевнено взяла кришку термоса з рук працівниці. Вона не розуміла, до чого ця гречність і чого їй треба. 

— Те саме питання… – сказала дівчина і потрясла банку з цукром

— Невже ти пєш без цукру? 

— Хах… – зітхнула Іра – з діабетом, солодкого життя не збудуєш.

— Ой… – подумала що зачепила болючу тему Сніжана – Я не… 

— Перестань! – махнула та рукою – Всі ви так реагуєте ніби це рак… 

   Запала мовчанка. Жодна не знала що сказати, а нагнітаюча пауза лише посилювала (?) обстановку. Щоб вдруге не бити по болючому, Сніжана не стала кидати собі 3 ложки, як зазвичай. Спочатку чай здавався гіркий і не смачним, і лише потім, їй відкрилися смак малини і різних ягід та трав. 

— Ти хороша, Сніжано… – тихо сказала Іра протираючи окуляри – Вони тобі цього не скажуть, страх звільнення сильніший. Але… 

   Тут вона зробила довгу паузу, ніби смакувала кожну секунду моменту, театралізм був у неї в крові. 

— Я поважаю тебе і твою сміливість сказати все що думаєш, в обличчя… – і після цього пішла собі у справах. 

   А Сніжана задумалася, що саме для неї головне? Фальшива та награна любов начальства, чи щира повага інших до неї?... 

*******************************************************

   Закінчився ще один робочий день і Колеснюк впевнено йшла по нерівній дорозі. Здавалося, що вона в підборах ще з пелюшок, але навіть якщо: її не боліли ноги після важкої біганини, і на будь якій дорозі вона вправно ходила, то це не так. Зараз їй хотілося чим швидше розслабитися: прийти додому, вимкнути телефон, увімкнути ноут з серіальчиком, взяти відерце морозива і хоч так трохи відволіктися… 

   Але була ще не завершена справа, окрім недописаної статті, вона весь час чекала порізав на щоці, коли йшла в напрямку поліцейського відділку. Зараз вона як ніколи була впевнена, що контролює ситуацію. Вона хотіла правосуддя і цим самим визнання в редакції. І та вчорашня випадкова зустрічі була б не поганою статтею.