5

*******************************************************

   ...М'язиста чоловіча рука обвилася навколо тоненької блідої шиї Сніжани. Він штовхнув її на брудну стіну будинку, де вона боляче забила спину, але хватку не послабив. Чоловік хотів зазирнути їй у вічі, але дівчина зажмурилась в очікуванні найгіршого. Щоки почали горіти, а шию і далі здавлював нападник. Через біль журналістка не могла ні дихати, ні кликати на поміч, а лише безпорадно борсатися,  намагаючись вирватися з "обіймів", вона намагалася впястися йому в руку, але марно. Здавалося, що він не відчув болю. Вона хотіла вдарити в обличчя, але не дістала. 

   Лезо почало наближатися до її обличчя, але руки так тряслися, що ще один необережний рух, і ніж застрягне в оці.

— Ти, що… – продовжив амбал. – Кинути мене вирішила?! 

   Сніжана лише кряхтіла, намагаючись щось сказати, але марно, гострий ніж уже дряпав щоку… Хоч в очах журналістки потемніло, вона відчувала як лезо пронизує плоть… І що сльоза лише повільно спускалася по щоці, змішуючись з кров'ю… Хватка її руки послабла і вона повільно почала сповзати вниз… 

   І раптом почувся голосний свист! Всі голуби піднялися в небо і полетіли далеко в пітьму, з незадоволеним хурканням. Чоловік лякливо озирнувся, і наче щось розгледів в темряві, сам побіг далеко в ніч…

   Кілька хвилин Колеснюк, схилившись на коліна, жахливо кашляла і плакала. Вона ж йому нічого не зробила і знати не знає, хто це. За що так з нею? Хто він, і що хотів? Він помилився, чи і справді "привид з її темного минулого"?... Але ж, вона завязала, і ще давно… 

   Жахливий кашель, переріс у жадібне дихання… Здавалося, що ще одна мить і Сніжана покине цей світ. Але вчасний свист врятував її. Вона не знала хто свистів, чи куди втік нападник, але точно знала що запізнюється. Тому вона заспокоїлася, привела себе до ладу, витерла сльози, і граційно, наче лебідка, що піднялася в небо, пішла в бік ресторану…

   ...Було тихо… Лише раз у раз чувся тупіт підборів по тротуару…

*******************************************************

   Якщо не знати, що сталося, то важко було б сказати, що Колеснюк пережила такий стрес. Вона йшла по добре освітленій площі, оминаючи багато закоханих пар, і в її обличчі не було і натяку на страх, розгубленість чи хоча б схвильованість. Сніжана, з кам'яним лицем, тримала носовик біля рани, поки він швидко фарбувався в червоне. Журналістка завжди могла приховати свої справжні емоції, за так званою маскою. Тому якщо ззовні вона привітна та весела, то в душі, частіше за все, сумна і зажурена… Та і зараз, думки були лише про те, що сказати на побаченні, коли мова піде про рану. 

   А ось і ресторан! Це була велика красива побудова, над входом до якої була вивіска – "Фазан" і сам птах. Зсередини долинала приємна музика, світло "пробивалося" крізь вікна на вулицю, приємна атмосфера панувала не тільки всередині, а і ззовні. Та ресторан, це надто гучно сказано, хоч це і була затишна забігайлівка, але вельми дешева, навіть для першого побачення.

   Раптом журналістка побачила, що хтось виходить… І це був Василь… Якого виштовхував Коля. "Ще раз… – думала Колеснюк. – Вдруге за день…"

   Сніжана відступила крок назад, але безперестанку дивилася Лаврінові в вічі. Той лише перепитав:

— Сніжана?!...

   Запала довга мовчанка. Ніхто не знав, що робити. Ситуація була дуже сумбурною… Сніжана набрала повні груди повітря і вже хотіла щось сказати, але між нею і Васею став Коля…

— Ну… – гадки не мав з чого почати Микола. – Знайомся… Колеснюк Сніжана…

— Я і без тебе знаю… – процідив крізь зуби Василь, але не відводив погляду від Сніжани. 

   І в цьому зневажливому погляді читалося одне: "Невже він?"

— То от чому ти робив усе, щоб я її забув!... 

— Знаю, усе виглядає саме так… – виправдовувався Коля, поки його голос дрижав 

— А я думав… – стиснув кулак Вася, – Ми друзі…

   Колеснюк відчувала, що щось назріває і це їй не подобалося. 

— Ну, – шукав варіанти Коля, – вона сама…

   Несподівано очі Лавріна налилися лютим гнівом. Він, наче звір, наскочив на Миколу і одним потужним ударом, відправив стоматолога в нокаут. 

   Колеснюк завжди знала Василя. Знала його як добру, чесну, хорошу, людину. Яка не те, щоб покалічити, навіть мухи не скривдить! Що правда, вважала вона так до інциденту, але яким би лихим словом його не згадувала, ніколи б не назвала хуліганом. А тут, Василь накинувся на найкращого друга і, мабуть, вбив би, якби журналістки не було поруч.

   І поки Сніжана все це обдумовувала, підійшла до Миколи. З його кирпатого носа текли два "струмки" крові.

— Ти… – не чув Коля Сніжану, звернувся до нападника, – Мені ніс зламав!

— Добре, що не зуби! – вигукнув Василь – Я думав: ми друзі… Лицемірний виродок…

   Сніжана не могла дивитися на Колю. І річ навіть не в тім, що Колеснюк не любить кров, а в його вчинках. Хоч вона і була біля стоматолога, але відводив погляд лише в бік історика. Той, в свою чергу, простояв недовго. Перед тим як піти, він "подарував" Сніжані призренний погляд, в глибині якого був сум і відчай. А потім історик розчинився в темряві…

   Сніжана підвела стоматолога.

— Я вибачаюсь за цей казус… – Коля намагався підібрати правильні слова.

— То он як, ти, з ним поговорив … – перебила його Сніжана – Ти ж мені обіцяв!

— Василь дуже складна особа, та і я, багато чого наобіцяв за життя! З цим Лавріном, не так просто… 

— І тепер ти, в його очах покидьок, а я…

   Колеснюк не знала як сказати, чи бодай вимовити це слово. Тому взялася за жестикулювання. Правильно… Зацідила йому, кулаком в ніс!

   Микола знову впав на холодну землю. В його пронизливому погляді було яскраво видно здивування і лють. Вже вдруге за день він був спантеличеним. Але нічого не міг зробити.

   Насичений видався день… Давно в Колеснюк не було стільки подій за одну добу. Їй кортіло чим швидше вилити душу подружці і почути підбадьорюючі фрази. Ну, знаєте, ці фрази банальні, і ти їх сам знаєш, але дуже треба щоб їх хтось тобі сказав. Особливо в такий момент. Але Люба не брала трубку. Тож решту шляху Сніжані довелося би йти мовчки, але емоції її так переповнювали…