4

*******************************************************

   Ось уже й настав довгоочікуваний вечір. Сніжана нашвидкоруч нафарбувалася і рушила на побачення…

   Вечірній Хуст... Це, звичайно вам не Нью-Йорк, але тут теж гарно… Та Колеснюк не до цієї краси. Її серце рве на частини, бо вона не знає чи правильно чинить…

   З одного боку вона сказала Василеві правду і нічого окрім правди. Та з іншого боку, вона вчинила ганебно, розтоптавши щирі почуття. Їй було гидко за саму себе. Але що вона могла зробити, коли не кохала його?... " Замкнене коло…" – думала Сніжана.

   Та ще й на всі ці проблеми, звалився Коля... Зі своїм побаченням... Вона до останнього не хотіла йти, але сама не помітила, як погодилася. Та його Колеснюк теж не кохає… "Ніколи не подумала б, – вела монолог Сніжана, – що моє життя стане як той, старий серіал, "Санта-Барбара"...

   Коля, для неї просто старий знайомий, з яким вона давно не бачилася. Тому і розцінювала цей вечір, як зустріч двох товаришів, а не як побачення. Та дуже схоже на те, що Коля думає рівно навпаки. І хоч Сніжана здогадується про це, але чомусь погодилася. Тоді виникає цікаве питання: "Навіщо це їй?". Навіщо повторювати свою долю, і ставати ще раз, на ті самі граблі? Навіщо давати примарні надії, які ніколи не реалізуються? Навіщо розбивати ще одне серце, давши надію, а потім її розчавити? Навіщо?... 

   Від щоденного бігання, ноги в Колеснюк нестерпно боліли. Та-а-ак, робота журналіста геть невдячна. І щоб якось відволіктися, вона зателефонувала найкращій подрузі, щоб весело пройти цю нудну, нічну вулицю. Вона більше не помічала якоїсь ламповості прогулюючись під цими зорями і ліхтарями. 

   Але чомусь Люба не брала телефон, що було досить дивно. Це було зовсім не схоже на неї, бо вона завжди рада побалакали і в будь-якій ситуації. Але з того боку чулися лише монотонні гудки…

   Решта шляху була ще тим випробуванням. Ще трохи, і ресторан "Фазан" прийме ще одного клієнта, але дорога вела повз не дуже приємний закинутий багатоповерховий будинок. Дивно що Колеснюк його ніколи не помічала. І тепер, та ще й при світлі повного місяця, він навіював якесь дивне відчуття дискомфорту…

   Усі ці облізли стіни, вибиті вікна та шибки насторожували. Павутини ззовні було стільки, що страшно уявити, який безлад коїться  всередині. Словом, цей будинок був схожий на притон, або ж декорації до фільмів жаху. Колеснюк не любила хорори, тому хотіла якнайшвидше дістатися площі, а звідти до ресторану. 

   Та раптом поперед себе журналістка помітила дивний чорний силует. Через те, що перегорів ліхтар, було важко зрозуміти, чи хоча б роздивитися, хто це чи що. Тінь дивно хитало з боку в бік і було чути явне хіхікання. Сніжана намагалася йти тихо, щоб не накликати зайвих проблем, чи знайомств, але тінь її помітила.

— Доброго вечора, мадмуазель! – почувся хрипкий чоловічий голос.

   Сніжана намагалася обійти, але він стояв прямо перед нею. І тільки тепер, вона могла розгледіти, що цей чоловік майже її віку, на вигляд дуже запущений. Коротка борода була заляпана якимось пійлом. Вирячені очі були червоні і по-звірячому роздивляли Колеснюк з ніг до голови. Голова була в капюшоні, що був частиною синьої толстовки, дуже зношеної. Його руки постійно тряслися, а язик облизував нижню губу. Інколи ним навіть трясло, наче його вдарило струмом.

— Рожеве пальто… – наче задумався чоловік

   Від такої неприязної компанії в неї з'явилося бажання дати драпака, та так, щоб п'яти засіяли. Але в який би бік вона не пішла, він завжди її зупиняв.

— Де товар? – нетерпляче спитав "бомж"

— Який ще "товар"?... – намагалася втекти Сніжана

   Раптом чоловік вийшов з себе і схопив дівчину за горло. Від різкого удушення в Колеснюк запаморочилося в голові, але вона не втратила свідомість, і мала шанс побачити, як в темряві блиснуло лезо…  

*******************************************************