3

*******************************************************

   Решта дня, в нашої журналістки видалася також насиченою, як і початок. Після зустрічі зі знайомим, Колеснюк довго не могла повернутись в нормальне русло роботи. І ніби їй не вистачало проблем сердешних, як на додачу ще й біль в очах. "Не варто було залишати окуляри," – невчасно здогадалася дівчина. Вона не любила їх носити, бо вважала, що з ними вигляд має не найкрищий. Старалася не виходити з ними на вулицю, і носити частіше вдома. Тепер вона не могла, як в старі часи, до ночі читати, довго дивитись фільми… Та зараз, вона трошки зімкне очі, і біль почне відступати. А вже далі, з одинадцятої і до тринадцятої години, вона була зайнята  сердешними справами…

   Солодка кава допомогла трохи заспокоїтися і дала наснаги на нові справи. Чесно кажучи, Сніжана намагалася не думати про Василя, але брязкіт сережок в кишені її відволікав... Але й викинути їх вона не могла…

   О пів на другу дня, телефон Сніжани почав смикатися в кишені. Вона з острахом дістала його і… Побачила, що дзвонить Коля. Він, як і Василь, її колишній однокласник. Зараз він стоматолог, і не те, що Сніжану приваблювали дантисти, але він її запросив, і було б недоречно відмовитися. Особливо, коли це такий хороший і багатий чоловік. Дуже шкода, що вона забувала про манери, коли бачила Лавріна, але на все є свої причини. Сніжана підняла слухавку:

— Алло... Слухаю…

— О! Привіт! – почувся голос Миколи, він звучав дещо лякливо, але це не руйнувало його в очах Снєжки – Дзвоню впевнитися, що сьогодні ми зустрінемося? Чи не так?

— Ой… Я зовсім забула… – вдала Сніжана  

— Тобто ти не прийдеш? – розчарувався Коля

— Ні- ні… Звичайно буду, просто завал на роботі, от і все.

— Справді? О, ну то це добре!..  Ой!.. Тобто, завал на роботі це погано, звісно. Я ж мав на увазі… О-о-ох... Вибач, що мелю дурниці…

— Та нічого… – вичавила з себе Сніжана і мило засміялася, вдаючи, ніби в неї, все добре

— То… – продовжує Микола – Сьогодні о..?

— О пів на одинадцяту вечора. – відповіла Сніжана

— Добре, тебе підвезти?

— О, ні-ні... Якщо місце теж саме…

— Те саме.

—...То я прийду сама… Добре?

— Так, як скажеш…

   Між співрозмовниками запала мовчанка, але трубку ніхто не кидав. 

— Ем… – не зрозумів Микола – Щось ще?

— Т-так… – не знала, як почати Сніжана – Слухай, ти ж Лаврінові друг?

— Так, ще з дитинства… А що? Невже знову? 

— Та так, нічого... Ти, б не міг з ним поговорити?.. Щодо мене? Щоб він відчепився!

— Ну, якщо ти, хочеш можу і грубо.

— О ні-ні! Не смій! Якраз "грубо" не треба!.. В жодному разі! Зрозумів?

— Так авжеж…

— І будь ласка, – продовжила Сніжана – зроби це так, як треба... Бо я тебе вже просила... Гаразд?

— Гаразд! Бувай…

   І Колеснюк кинула трубку.

   А тепер, щоб у вас, моїх читачів, не склалося негативне враження про цю жінку, я маю право вступитися за неї, розказавши  трохи більше. Так от… Вона погодилася на побачення не просто так. Він вже не вперше запрошує її, а вона завжди відмовлялася, але це не єдина причина. Сніжана ще хотіла розвіятися через весь той стрес на роботі, але сходити з подружками на шопінг, було б надто банально. А зараз, їй конче була потрібна чоловіча увага… Та і поїсти за чужий рахунок, не так погано… 

   Рівно до 15:00, Сніжана, просиділа в парку, розмірковуючи про життя. Та ці думки перебив телефонний дзвінок. І від кого б ви думали? Ні, не від Лавріна, а від Орисі Степанівни. Василь, все-таки передав прохання Сніжани і дав фізичці номер, а та в свою чергу, мала "вікно", і запропонувала зустрітися в кафе, обговоривши все за філіжанкою кави.

*******************************************************

   Кафешка була зовсім недалеко. Декілька вуличок від парку і ви на місці. Біля входу чекала Орися Степанівна, яка з посмішкою провела Сніжану до столика. 

   Жолудєв Орися Степанівна була дуже привітною жінкою. Щирою як ззовні, так і всередині. Але був у неї один суттєвий мінус – вона була аж занадто прискіпливою, особливо до свого предмету. З нею можна було поговорити на різні життєві теми, вона могла дати будь-яку пораду, але, не дай Боже, ти не вивчив щось з фізики, то тобі гайки. Вона буде "пиляти" тебе до останнього, поки ти не вивчиш той "клятий "Закон збереження маси", чи інший. І добре було б, якби ти зазубрив, і ще з деякими помилками, розказав, але ні, вона хоче, щоб ти знав усе на зубок. А чи розумієш, чи ні – твої проблеми. Їй важливо донести теоретичний матеріал, інше фізика не цікавило. Єдине, що радувало, це те, що навіть на помилки відмінників, вона не дивилась крізь пальці. 

   З прискіпливістю могла зрівнятися лише з Єленою Євгенівною, але з добротою, майже ні з ким. Хочу їй вже і стукнуло 50, але по ній видно, що на пенсію, вона не збирається…

   Я не буду описувати всі тонкощі їхньої бесіди, Сніжана лише питала і записувала відповіді, в бірюзовий блокнот, поки старенька вже встигла випити каву. Вона насолоджувалася кожним ковтком так елегантно, як лише можна, поки журналістка сама не помітила, як висушила горнятко залпом. 

— Ну, що ми все про мене, – почала не по темі Орися – в тебе як справи? Живемо в одному місті, а не бачилися вісім років!

— Так… – не знала, що говорити Сніжана – Зараз я працюю в редакції і намагаюся віднайти себе…

— Вісім років тому, ця маячня ще могла прокатати на моїх уроках, зараз – ні. Все погано? 

— Та… Не погано, складно. 

— Он як… Гаразд, не буду мучити тебе більше питаннями, коли хочеш, тоді і розкажеш. – задумливий погляд зустрівся з очима Сніжани – А ти геть змінилася, зовсім не схожа на ту дівчину, що ненавиділа мій урок.

— Ви, теж дуже змінилися… – зніяковіла Сніжана – Я й подумати не могла, що ви ще досі при справах.

— А де ж мені ще бути? – голос вчительки прозвучав з нотками обурення.

— Ну може вже… – Сніжана звела очі до стелі і це виглядало як натяк.