2

*******************************************************

— Вона мене просто бісить!.. – жалілася Сніжана в телефон. – Я її ненавиджу!

— А вона тебе, – почувся милий жіночий голос з того боку "дроту", – взаємоненависть…

— От що мені робити, Любко? – прохала поради Колеснюк. – З такими темпами я назавжди залишуся салагою!

— Ти, Колеснюк Сніжана Анатоліївна! – підбадьорювала подруга – чи хто?... То візьми себе в руки і терпи! Будь хитрішою! Чи мені тебе вчити?

— Та ні… – зітхнула Сніжана

— Ну от… – продовжила Люба – зберися з силами і візьми те кляте інтерв'ю в училки... Невже це так складно?

— Та не складно… – відповіла Колеснюк – А нудно!

— Нудно, чи не нудно, а комуналку платити треба! Ти ж цю роботу так хотіла.

— Я вважала її цікавішою. – заперечила Колеснюк – Я думала буду подорожувати за межі Закарпаття, збирати цікаву інформацію і якби…

— Якби-якби… – перекривила бідькання Люба – Якби в роті росли гриби, то не потрібно було б в ліс іти!.. Візьми ініціативу в свої руки. Бика за роги так би мовити…

— В моєму випадку біса!

   Голосок по той бік дуже солодко розсміявся. — Не дуже-то й смішно! Що ти там..? 

— А, точно… Візьми ініціативу у свої руки, і з матеріалом, що потрібен, дай їй свій, власний. Раптом їй сподобається?

— Думаєш я не пробувала? Разів сто, не менше... Не хоче. Повертає, навіть не дивиться! Виправдовує все тим, що "... я тебе просила про одне, тому інше забери!"...

  Сніжана аж кипіла зі злості, тому швидким кроком дісталася до Хустської школи. Поки Люба там говорила щось на фоні, Сніжана мовчки дивилася на вхід, і до останнього не хотіла заходити. Пробула в цьому стані Колеснюк не довго. Рівно до того моменту, поки з трубки не доносилися крики:     

— Алло! Сніжана!.. Снєжко-о-о!.. Снєжка!

— Так… – ледь вичавила з себе журналістка – Я тут…

— Ну, що в тебе там з Василем? – поцікавилась Люба

— Все як завжди, – відповіла вона, – його підкати мені вже в печінках! От учора, нарвався на мене, посеред парку… Дістав такого ляпаса, що в мене ще рука болить… 

— Ну чого ти так з ним? – дорікнула Люба

— Що?! – обурилася Сніжана. – Ти його ще й вигороджуєш?!

— Нікого я не вигороджую! – намагалася все зам'яти подруга, але Колеснюк так завелася, що вже і не чула. 

— Чи ти забула, що він накоїв?! І взагалі, в цій ситуації винні ви обоє!..

— Ти взагалі, на чиєму боці?!

— Звісно на твоєму!.. Але ж ти бачила його. Йому погано, і він відчуває провину за скоєне… Ти його уже намучила… 

— Мені вже, абсолютно чхати! Через нього все життя коту під хвіст!.. Ти і так, знаєш не всі тонкощі цієї ситуації. Тому давай не будемо повертатись до цієї теми? 

 Між подругами запала тиша. 

— Ну добре, – сказала Люба, – йди, працюй.

— Звісно, – відповіла Сніжана, – ти теж, байдики не бий!

— Зайдеш ввечері? – ніби на прощання спитала Люба

— Навіть не знаю… – знітилася Сніжана. – Мене запросили на побачення. І схоже, що я прийду… 

— О! – оживилася Люба. – І з ким?

— Не зглазь! Потім розповім, – підрізала журналістка, – усе, бувай…

  І не дочекавшись прощання у відповідь, кинула слухавку... Журналіст набрала повні груди повітря, і впевнено пішла вперед…

  Ехх... Школа... Одне слово, а скільки спогадів... Не завжди солодких, але таких приємних. Цей етап життя буває в кожного  різний, але нікого він не залишить байдужим. Саме тут, ми вчимося працювати в команді, одержуємо знання, вперше посправжньому закохуємось… І поки, мене знову не понесло на філософські теми, і я не розтягнув це на 10 сторінок, пропоную повернутися до сюжету…

      Пройшло вже чимало років після випускного Сніжани. Але нічого так і не змінилося: ті самі стіни, двері, парти…  Усе це навіювало приємні нотки ностальгії. А подумати і позгадувати було що... Та розслаблятися не можна! Тому що в цій школі, окрім десятка вчителів, працює ще й Василь Лаврін. А після вчорашньої зустрічі і ляпаса, Сніжана не горить бажанням попадатися йому на очі.

    Оминаючи клас за класом, кабінет за кабінетом, Колеснюк показала, що не тільки журналіст, а природжений агент. Бо пройти непоміченою, серед стількох вахтерів і вчителів, здатен лише природжений шпигун.

      Пройшло вже майже півгодини, а наша горе- журналістка і досі не знайшла свою ціль. Звичайно, ти, читачу, можеш задати цікаві питання: "А чому не шукати фізика у фізичному кабінеті?". І я можу дати відповідь! Річ у тім, що недавно у школі завершили повномасштабний ремонт, поміняли кабінети місцями. А от запитати в будь-якого школяра чи школярки, журналістка просто соромилася. Та на її щастя, учительська залишилася там, де і 8 років тому... Та це не дуже-то й допомогло журналістці в "розслідуванні".

    Учительська була майже порожня. Один лише Василь Лаврін сидів біля вікна і вдивлявся в горизонт. І як тільки скрипнули двері, він відвів погляд і зустрів поглядом... Сніжану, яка не встигла вийти непоміченою!

*******************************************************

      Тепер ви можете тільки уявити, який сором  відчула Сніжана і скільки молитв пригадала за цю секунду. Вона молила Бога, щоб все вдалося і виявилося, що історик її просто не помітив. А в голові кружляла одна думка: "Ну все!.. Оце гарно взяли інтерв'ю! Тепер він вважатиме, що я прийшла до нього, але в останній момент передумала! І тепер мені не буде від нього відбою... Ой дурна - дурна!!!"

     Молитися було пізно, бо Лаврін, мов ошпарений вибіг з кабінету. Серце Сніжани калатало не менше ніж у Василя. Здавалося ще мить і воно вистрибне з її грудей… І раптом пролунав дзвінок, дітлашня побігла на урок     

    Сніжана вже нічого не хотіла, окрім якнайшвидше забратися звідси. Журналістка проривалася крізь тисняву дітей і нічого не відчувала. Лише розпач, що приніс їй цей чоловік. Повітря починало не вистачати. Її кидало в дикий жар ненависті, лише через думку про нього, але раптом вона відчула, що її хтось смикнув за рукав.