1

Жінка – одне слово, а  стільки сенсу. Саме жінки нас оберігають і голублять протягом життя. Наші матері, виховательки, вчителі, наші дружини. Всі вони намагаються як найкраще вгодити нам. Але дуже важко зробити вірний крок, коли навколо тебе темна прірва… А щоб зробити все правильно, інколи, треба зробити інакше, як тобі диктує суспільство. І чомусь, я хочу щоб ви не забували це, читаючи твір.

**********************************************************

   Похмурий ранок… Сірі хмари,що огорнули небо  вдало налаштували на потрібний лад цього дня. В  м'якому ліжку, додивлялася сни Сніжана Колеснюк. Вона – молода журналістка, що лише недавно стала частину одного офісного планктону у відомому видавництві.

   Ця робота – її мрія. Вона з дитинства мріяла стати публіцисткою і подорожувати різними місцями, збираючи цікавинки, віддаючи їх до друку газети. Але реальність завжди повна розчарувань. Скажу так: усе сталося не так, як гадалося.Все ж таки Сніжану взяли на роботу, але їй давали настільки нудні завдання, що вона вже двічі ловила себе на думці "Чи не пора мені все кинути?". Та коли згадувала скільки нервів потріпала і кільком хорошим людям розбила серце, швидко зупинялася. 

   Колеснюк – жінка хоч куди. І розумна і красива. Звичайно хлопці не вишиковувалися до неї в чергу і не билися за прихильність, але назвати її некрасивою міг тільки сліпий або дурний. Ці її карі очі звели з розуму не одного хлопця. А ця фігура… Її каштанове волосся спадало на плечі і на кінчиках було схоже на кучерики.Чесно сказати, гардероб вона мала невеликий.Все, що могла дозволити, зарплатня "салаги"- журналістки,-  це одна зелена сукня, котру вона майже не вдягала, спортивний костюм, для ранніх пробіжок у парку Хуста, але 2-3 лишні кіло показували, що вона його теж одягала не часто.Відкину 5-6 футболок, кофтинок, штанів і зауважу, що в неї ще було рожеве пальто, яке вона одягала щодня.

    І поки я  описував нашу героїню, вона вже встигла лайкнути будильник, випити слабкої кави, навести марафет і рушити на роботу…

**********************************************************

   Не дивлячись на погану погоду, у Сніжани був піднесений настрій. Прямуючи в редакцію, жінка помічала багато непривітних мармиз, настрій

яким, мабуть, зіпсувала погода чи свої маленькі життєві проблеми. Та вона не звертала на них уваги. Колеснюк вірила, що сьогодні її день. І хто-зна, можливо їй пощастить і вона знайде цікаву історію для газети… Якщо чесно, це все що її цікавило останній рік. 

   Ось уже й двері редакції на підході. Це був невеликий, нічим не примітний заклад. Ззовні нічим не відрізнявся від звичайного двоповерхового будинку в Хусті, чи в будь-де на Закарпатті. Всередині така ж  картина, як і на вулиці: сірі облізлі стіни, які заполонили різні оголошення і грамоти працівників місяця, і не тільки. Похмурі обличчя глипнули на Сніжану і знову приступили до роботи.

   Рожеве пальто Колеснюк заграло ще більш яскраво в цій непроглядній сірій масі, і вона граційною ходою підійшла до свого робочого столу.

   Влилась вона у колектив відносно недавно, тому і працювала з паперами різного типу і складу… ручкою. Поки її колеги по цеху друкували на комп'ютерах, Сніжана мала за день записати до 20 аркушів. Але дівчина бачила в цьому лише плюс, виправдовуючи все тим, "...що ніколи не розучиться писати...", та радості чи легкості від цього не більшало.

   А зараз розповім тобі, мій любий читачу, про вищезгадане робоче місце журналістки. Воно передавало весь її внутрішній світ. Хоч він і мав вигляд звичайного офісного столу, на ньому було все незвичайне. По центру розмістилися аркуші А4, біля них – темна кружка, з вишкрябаним  смайликом, у якій зручно вмостилися ручки, коректор та інша канцелярія. Праворуч вмостилися дзеркальце, в якому щодня відбивалося прекрасне личко, хоч себе вона не вважала красунею. Та цей ніс у вигляді кнопочки, бездонні карі очі, красиві вії, які не треба було підфарбовувати, щоб здавалися довшими, говорили самі за себе. Її губи були тоненькими і прекрасно виглядали без помади. У вухах були сережки у вигляді квітки з різнокольоровими пелюстками…

   Ну про зовнішність головної героїні можна говорити довго і безупинно, але ми трошки відхилилися від теми…  Так от, по праву руку було дзеркальце, а біля нього, маленьке китайське деревце – клен, бансай. Воно вже майже зовсім зав'яло через брак часу в Колеснюк… 

**********************************************************

   Можливо це здасться вам дивним, але завали на роботі, невдачі в особистому житті, ніяк не відбивалися на вигляді, чи самопочутті журналістки. Вона була досить таки витривалою жінкою. Чого не скажеш про її переслідувача. В її очах, Василь Лаврін, був маленькою людиною з великим майбутнім. Якщо, звичайно, наважиться залишити свої ганебні спроби завоювати її прихильність. Чесно кажучи, з самого початку їхнього знайомства він їй сподобався. Василь не був ні крутеликом, ні боягузом, він був звичайним хлопцем з незвичайним потенціалом для вчителя. Він умів усе пояснити, знав переказувати вірші, мав підхід до кожного, був відкритою людиною.          Мабуть, це свого часу і приваблювало, майбутню журналістку до майбутнього історика. Та Колеснюк не бачила в ньому людину, з якою прожила б усе життя і померла в один день. Швидше за все, він був для неї просто другом. Другом, з яким можна і посміятися, і поплакати. Товариш, в якого сміливо можна спитати поради і не боятися, що твій секрет розлетиться по світу…

   Але бути "просто другом", не влаштовувало Василя. Довгих 5 років він те й робив, що пригощав її в кав'ярні, дарував подарунки, слухав історії про те, який її колишній козел, з болем в серці дивився на те, як вона гуляє з іншим, і волів би віддати усе на світі, щоб вона його покохала…

   І коли Василь зібрався з силами і освідчився їй прямо на випускному, на очах у всіх однокласників, вона... Злякалась... Злякалася, що подумають оточуючі і відмовила Лавріну.