РОЗДІЛ 7

-        Що-що ти йому відкрила? – гучно розсміялася Ліка розкинувшись на ліжку подруги із мискою пончиків.

-        Перспективи. – відповіла Ната стримуючи посмішку і продовжуючи вникати в документацію автосалону. – Ваня сказав, що перебравши на себе половину фінансової волокіти, я розв’язую йому руки і відкриваю перспективи для подальшого масштабування бізнесу. Думаєш, він просто мене пожалів? – дівчина відставила ноутбук і повернулася до подруги.

-        Еее ні… мені здається, тут виникла якась підводна течія. Такий собі романтичний Гольф-Стрімчик. – підморгнула Ліка. – А якщо простими словами, то ти йому подобаєшся.

-        Ліка, ти що лизнула з келиха Макса? Ти його Слов’яну бачила? Мені до неї, як до Марсу автостопом.

-        Зате ти красива душею. А зовнішність ми поправимо. – вона так прискіпливо подивилася на Нату, що ту аж струснуло.

Ліка вже колись затягнула подругу в салон краси, але щось пішло не так… І модна маска із золота викликала страшенну алергію, від чого обличчя Нати вкрилося пухирями.

-        Душа зараз нікому не потрібна. Окрім Бога, звісно. – сумно зітхнула дівчина.

-        А ти не думала, що даючи тобі не надто яскраву зовнішність, Господь хотів тебе від чогось уберегти. А можливо і подарувати справжню добру людину, яка любитиме і цінуватиме тебе по справжньому все життя. А не просто самозакохану купу м'язів, що проміняє тебе на першу кращу спідницю.

Ці слова благодаттю лягли на змучене серце Наталі і змусили у себе повірити. Тільки дещо, все таки віддало гіркотою.

-        У вас з Висоцьким не лади? – повернулася цілим корпусом до подруги.

-        Не знаю. – дівчина занурила руки у ідеально пряме світле глянцеве волосся і скуйовдила його. – Як би сказала твоя покійна бабця «Не шукай на гімні сметани». Якщо подивитися в загальному, то все гаразд. Багатий, красивий, не п’ющий, задаровує подарунками. – вона потрясла рукою на якій виблискував золотий браслет з дорогоцінним камінням. – Та якщо викопати глибше… ми майже не спілкуємося. А в ті рідкісні моменти обговорюємо робочі моменти або сваримося. Я вже  місяць прошу його зустрітися з ріелтором аби подивитися квартиру та в нього завжди є щось важливіше. І подарунки мені вибирає та відправляє його секретарка, а він просто підписує конвертик. Отака майбутня сімейка… але мама каже, всі так живуть. Треба просто це прийняти. У чоловіків на першому місці робота, на другому друзі, а сім’я…

-        Десь між ліжком і телевізором. – закінчила Ната і налила у два келиха вина.

-        До речі, смачні пончики. Ти не думала зайнятися цим серйозно?

-        Серйозно? Відкрити пиріжкову? Хочеш, щоб мою маму з інфарктом забрали? – Кропивницька приклала руку до чола і скорчила гримасу помираючого лебедя.

-        Любов Григорівна може… слухай… у Макса скоро день народження. Можеш спекти кілька оригінальних тістечок і гарно запакувати. Я заплачу.

-        Ліка… ти ж знаєш, що він прихильник здорового харчування і моє вариво терпіти не може.

-        Ой, люба подруго… то спектакль тільки для тебе. Вже не знаю, чому він так на тебе визвірився, але минулого разу, ті пиріжки з капустою, що ти в мене залишила, так наминав, що мало не вдавився. Ми навіть погризлися, бо я кричала, навіщо ж було так критикувати, а потім жерти. А він знаєш що?

Анжеліка так і не встигла договорити, бо у двері хтось постукав. Дівчата переглянулися і пішли відчиняти. Неочікуваний і такий пізній гість, гірше татарина. Та за дверми виявився водій Ліки – Рустем. Високий мускулистий тридцяти двохрічний чоловік грузинської зовнішності із чорним наче вороняче крило коротким волоссям і ціпким поглядом. Перших два місяці дівчина думала, що він німий, оскільки всі спроби з ним поговорити залишатися безуспішними і закінчувалися просто кивком. Анжеліка щиро не розуміла для чого їй водій, якщо вона сама чудово почуває себе за кермом. Та іти проти волі батька, це все одно що з вилами проти танку. Єдине, на що вона сподівалася, це що після весілля зможе отримати свободу і нарешті звільнити цього впертого самозакоханого ідіота.

-        Тобі чого? Я ж веліла чекати мене в машині стільки, скільки треба. – грубо заявила йому Ліка. Його опіка її страшенно дратувала.

-        Володимир Тарасович наказав доставити Вас додому. – спокійно відповів той з легким акцентом. – Дома гості, приїхав Ваш наречений.

-        Доставити. – скривилася дівчина. – Ти бачиш, як вони до мене відносяться, як до товару. – вона подивилася на подругу так жалісливо, начебто та зараз мала б витягнути гвинтівку і покарати всіх, хто псує настрій. – А зателефонувати мені слабо? Чи на це розпорядження від мого батька не було?!

-        Лік… - спробувала вгамувати її Ната.

Вона чудово знала справжню причину такої поведінки своєї миролюбивої і тактовної подруги. Та просто хотіла довести чоловіка до білого коліна, щоб той звільнився сам.

Рустем жодним чином не реагував на істеричні закиди своєї підопічної, просто вийняв її айфон з кишені і простягнув дівчині.

-        Чому ти не приніс його раніше?! – знову заверещала Волошина.

-        Анжеліка, ти чого так розійшлася? Ну він не винен, що ти забула телефон в машині.

Ната зробила ще одну спробу привести подругу до тями. Відверто кажучи цього Рустема вона побоювалася.

-        Це його робота. – чітко відрубала Ліка.

-        Моя робота забезпечити повну безпеку об'єкта і доставити його до завідомо зазначеного пункту цілим та неушкодженим. А не бігати за пустоголовими, п'яними дівицями.

Рустем говорив мало, зате завжди максимально інформативно. От і зараз дівчатам мало щелепи не відвисли.

-        Це я пустогололова? Ні, це я п'яна? – мало не задихнулася від обурення Ліка.

Погляд охоронця впав на руку дівчини, яка досі чомусь  тримала келих з вином. На це їй відповісти було нічого, факти – вперта річ. Хоч і неправдиві…

-        Ну я тобі влаштую… - тихо пробурмотіла.