РОЗДІЛ 4

Коли душевна біль перетинає позначку допустимого за нею слідує вільний політ без жодних почутті чи думок. І тільки тобі вибирати: падати чи зачепитися за хмари та змахнути крилами отримавши свободу.

Ната сиділа в авто прислонивши голову до холодного скла. Всі слова сказані чоловіком за кермом взагалі до торкалися її свідомості. Отака внутрішня тишина, наче телефон, що повністю розрядився і вимкнувся. А він злився, бо вже годину намотував круги по нічному місту, не в силі допитатися її домашній адрес. Зрештою, привіз до себе. Заглушивши двигун помітив, що дівчина міцно спить. Ну це вже занадто навіть для його стресостійкої психіки. Вдаривши долонями по кермі вийшов на підземному паркуванні і направився до ліфту. Щось в сонячному сплетінні залоскотало і гучно вилаявшись та давши копняка ні в чому не завинившим дверям повернувся.  Взяв на руки цей метр шістдесят проблем і поніс у квартиру. Вона виявилася не такою вже і важкою кілограм шістдесять та сам факт того, що він робить страшенно дратував. А коли дівчина несвідомо обвила руками то судорожно видихнув і розізлився ще більше. На неї? На себе? Хтозна…

Поставивши її на ліжко у своїй спальні кілька хвилин просто стояв і дивився. Справжнісіньке чучело. На голові рижі мокрі кучері утворили вороняче гніздо, все обличчя вимазане чорною тушшю, до брови прилипла відпала повіка з довгими віями. Ним аж струсило. Пішов на кухню взяв ніж і одним махом розрізав жахливе плаття, що змушувало дівчину важко сопіти. Накрив та відправився у душ. Цей вечір був чи не останнім вільним, поки Ліки не було в місті. Та це нестерпне дівчисько зуміло все зіпсувати. Чому вона приперлася саме в цей клуб?!

Прокинувшись надто рано на незручному дивані, досі злий та невиспаний, Макс заглянув у спальню, щоб роз штурхати Кропивницьку та відправити додому. Йому пора було за нареченою в аеропорт, а ще необхідно пояснити цій миші, чому їй варто тримати рот на замку.  Та на диво кімната виявилася пустою. Ну… воно і на краще.

Кропивницька закрила за собою двері поки-що власної квартири і сіла на м’який пуфік. Емоції щодо вчорашнього вечору вже не були такими гострими і вона розуміла, що трагізм перебільшила. Та більш за все бентежила ситуація з Висоцьким. Відкривши очі в абсолютно чужому місці і в одній білизні з куском тканини замість плаття її мізки мало не закипіли. Як можна було зануритися у переживання настільки, щоб дозволити  відвезти себе у лігвище дракона. Напевно тепер він ненавидить її ще більше і розплата не змусить себе чекати. Тим паче вона позичила з його шафи великий пуловер аби прикрити стратегічно важливі місця. Очі таксиста треба було бачити… якщо у нього і була якийсь збочений нахил щодо своєї роботи, то вона відбила будь-яку фантазію. Наче привид з фільму жахів.

Ближче до полудня дівчина закінчила самобичування та трохи прийшла до тями.  У двері постукала Анжеліка бажаючи знати подробиці вчорашнього вечора. Слова застрягали в горлі дівчини, коли Ната показала їй селфі свого вчорашнього луку. Один співчутливий погляд подруги і та розплакалася виливаючи все що сталося. Ну… майже все. Про закінчення вечора все ж змовчала, знаючи, що запальна Ліка влаштує скандал. Це зірве званий вечір, нашкодить їх бізнесу і зруйнує відносини. Тільки чи правильно вона робить…

-        Життя іноді дає нам дуже жорстокі уроки. – зітхнула Ліка обіймаючи подругу. – Та це повинно гартувати нас, як полум’я сталь, а не заганяти в депресію.

Однак дівчина лише судорожно схлипнула.

-        І знаєш, я впевнена, що якби ти прийшла на побачення без того маскараду, така, як є… то він би повів себе інакше. Та й взагалі…  твій принц ще чекає на тебе попереду. Просто будь собою.

Вона так впевнено і щиро говорила, що Ната майже вірила. Майже.

-        Ой… що це? – Анжеліка приклала долоню до чола і задерши голову театрально протягнула. – Бачу… бачу… наступний з ким ти підеш на побачення буде твоєю долеююююю.

Кропивницька навіть усміхнулася. А потім приховуючи гіркоту промовила:

-        Ні з ким я не піду. Видали мене з того сайту, бо я не знаю паролю.

-        Ну Натттт….

-        Я тебе прошу.

-        Ок. Дай мені три дні. Якщо ніщо не зміниться, я тебе видалю.

Дівчина погодилася знаючи наперед, щ навіть під страхом смерті нікому не з того сайту більше не відповість.

-        А що це? – кивнула на пакети.

-        Це тобі подарунок. Сукня для сьогоднішнього вечору. І навіть не смій відмовлятися. Ти допомогла мені зі звітом, а це подяка. Ну і подарунок Максу. Зранку не встигла віддати. Він себе чудово поводив, ні з ким не вештався, а вчора взагалі в десятій уже був дома.

-        Не багато ж тобі треба. – зітхнула подруга. Мовчати про вчорашнє було невиносимо.

-        Дякую. – обіда просочилася крізь голос Ліки.

-        Вибач мене, вибач. – відразу ожила Ната. – Вибач, просто… я не в дусі.

-        Не вибачайся. Ти права. Я Висоцького дуже люблю. Тому і прощаю. І якби не цей його потяг до красивих дівчат, то була б абсолютно щаслива.

Дівчата знову обнялися і ще деякий час підбадьорювали одна одну.

Оскільки фінансова ситуація у Наталки так і не змінилася, то іншого виходу, як попросити у подруги взайми не було. Та вдалого моменту так і не знайшлося, а потім зателефонував батько і та зірвавшись кудись помчала.

О сьомій годині дівчина стояла перед дзеркалом без захвату розглядаючи себе. Вишукана темно-вишнева сукня, яку привезла Ліка, на ній так і не застебнулася, тому довелося вибрати щось із свого гардеробу. Звичайне чорне плаття, прямого крою, трохи нижче колін і з білим коміром.  Як вчителька молодших класів. Непослушні руді локони стягнула у вузол на потилиці, вивільнивши тільки кілька прядок біля обличчя. На віях трохи туші і блиск на пухких вустах. А ще блідий тональний крем, який перекрив синяки під очима і червоний від плачу ніс.

Взявши папку з резюме і повторивши завчений текс для потенційних роботодавців накинула пуховик та поспішила до метро. І так сьогодні за таксі мало не останні гроші віддала.