РОЗДІЛ 3

Нічний клуб, поріг якого переступила нога Нати був ще не перепоанений пітними тілами. Тому озираючтсь навколо вона сіла барну стійку замовляючи собі апельсиновий сік. Гучна музика давила на скроні, як і випучений погляд барбена. Для хоробрості можна було б сьорбнути і чогось міцнішого та рівень кортизолу у крові погрожував феєрверками.

Сергія дівчина впізнала одразу, адже його фото було доступним на сайті. Високий брюнет, у гарній формі прямуючи до барної стійки заглядав в обличчя кожної дівчини. Що виглядало злегка дивакуватим і напрочуд смішним. Для тих, звісно, хто має почуття гумору, а не мнить себе досвідченим психологом прочитавши кілька цитат великих людей.

- Молочний коктель. – голосно промовив закочуючи рукави теплого світшота. – Вибачте, я шукаю дівчину. – звернувся він до бармена сівши зовсім поруч з Натою. – Це прозвучить дивно, але може вона когось шукала?

Той лише хмикнув натираючи до блиску ребристий келих.

- Ви… Сергій? – зробивши глибокий вдих і зібравши залишки сміливості першою запитала дівчина.

Він повернувся і піднявши брову оглянув дівчину наче предмет виставки авангардистів.

- Я… я – Лілея… тобто Ната. Наталія Кропивницька. – простягнула руку наче на переговорах.

- Ні. – він стушувався і криво посміхаючись замовив келих віскі.

Дівчина забрала з обличчя локон, який постійно липнув до довжелезних накладних вій. Вони їй до речі теж жахливо заважали і муляли.

- А Ви… ой, тобто ти… чим… – дівчина вирішила взяти ініціативу, як того вчила Ліка.

- Я думаю. – перебив її хлопець. У нього був такий вигляд обличчя, наче йому живіт скрутило. – Нам зручніше буде пересісти за столик.

Ната кивнула озираючись, шукаючи підходяще місце. Ліка говорила, що найкраще це окрема ніша з диванчиком і приглушеним світлом. Воно створює особливо романтичну атмосферу.

- Ну ти сідай, замов собі щось. А мені… необхідно зробити важливий дзвінок.

Наталя кивнула, а хлопець зсутулившись швидпо побрів до виходу.

Всоте помішуючи зелений чай без цукру, який ненавиділа, але хотіла показати, що слідкує за своїм харчуванням, дівчина визирала  кавалера. Він затримувався, а дихати у вузькій сукні ставало все важче. Підперши підборіддя рукою вона гортала стрічку соцмережі і настрій стрімко біг до позначки нуль.

- Кропивкіна! – знайомий баритон змусив підняти голову.

Її руки вмить стислися в кулаки. Висоцький. При чому в обнімку з двома довгоногими дівицями иодельної зовнішності.

- Я Кропивницька. – тихо промовила, скоріш для себе ніж для нього.

Те, що вона на справжньому побаченні додавало сміливості і впевненості.

- Ти що з собою зробила? Вирядилася, як клоун. Цирк на іншому кінці міста. Чого сюди приперлася?

- Я тут з хлопцем. – її голос тремтів, та все ж вона відповідала, а не піджавши хвоста втікала. – А от чому ти тут, а не в аеропорті зустрічаєш Анжеліку?

- Оу. – його здивувало, що у неї прорізався голос. І він її чув навіть через гучну музику. – Рейс Ліки затримали і вона буде зранку. Чекай… а мені не почулося, ти сказала хлопцем? Уявним чи що?

- Цілком реальним. – Ната відвернула голову не бажаючи  продовжувати розмову. А ще її пекла обіда за подругу.

- Він, що сліпий? – хмикнув хлопець, опускаючись долонями на столик. – Чекай , а може то я сліпий, бо не бачу його? Ну ж бо, познайом нас. Може разом до окуліста сходимо.

- Він на вулиці, розмовляє по телефону. – їй було жахливо ніяково під його принизливо-насмішливим поглядом. І так, хотілося тікати.

- Ага. – хлопець випрямився і щось шепнувши відправив дівчат. – Окуліст скасовується. Ідемо до психіатра.

Дівчина нарешті хоч на секунду та все ж підняла на нього погляд.

- Що ти дивишся? Я щойно з вулиці. Там нікого окрім охорони немає.

Ната судорожно вдихнула відчуваючи, як стискає грудну клітку. Ні, це не правда. – переконувала себе. – Він просто хоче вкотре принизити і виштовхати з клубу, аби спокійно тусуватися з дівками.

- Скільки ти його чекаєш? – ніяк не вгамовувався хлопець.

Дівчина глянула на екран телефону і земля пішла з-під ніг.

- Сорок хвилин. – навіть не зрозуміла, що промовила вголос.

- Сорок хвилин?! – вигукнув молодик у стильному костюмі. – Ні, ну те, що ти страшна, я знав. Але, що й тупа, як китайський валянок!!! Та він давно злився, якщо взагалі був. Та це і не дивно…. Що за лахміття на тобі? Раніше була не айс, але можна було віднести до виду homosapiens. А зараз якась суміш бульдога з носорогом! – він махнув рукою зачіпаючи перуку на голові дівчини.

Та злетіла показуючи світлу панчоху, у яку було зібране волосся Нати.

На цю картину почали озиратися і тихо хіхікати. У великому душному, проте бездушному приміщенні не знайшлося жодної співчутливої душі, яка б могла заступитися за зранене дівча. Хоча практично кожен знав, як це, коли сиплють на рану розпечене вугілля.  І ховав цю біль за маскою цинізму та розбещеності.

Не витримавши Ната схопилася з місця та побігла до виходу. Тільки гордо навіть втекти їй не дозволив офіціант, що біля самих дверей наздогнав і попросив оплатити рахунок. А також молочний коктель та віскі невдалого кавалера.  Це розчавило останні крихти її самодостатності.

Вийшовши на вулицю дівчина таки озирнулася, але дрібні вогники надії розтанули в повітрі. А може в нього щось сталося? Вона витягнула телефон і набрала його номер. Після довгих гудків там все таки підняли слухавку.

- Вибачте… у тебе все гаразд? – несміло запитала прикриваючись рукою від гострого лютневого вітру з мокрим снігом.

- У мене? Уже так. Слухай, наступного разу ти краще виставляй на сайті своє справжнє фото. Я спортсмен, у мене серце сильне. Інші ж можуть не витримати.

- Що… - пекучі сльози покотилися з очей дівчини.

- Кажу, підійди до дзеркала і подивися на себе дуже уважно.  Всі питання відпадуть самі собою. Щасти.

Руки дівчини опустилися, світ закружляв навколо на шаленій швидкості, сміючись на нею. «Господи, чому ж ти мене створив такою недолугою?». – єдина думка, що трималася в голові. Невдаха. Посміховисько. Помилка… як колись у пориві люті сказала мама.