3 частина

– Більше ста років назад, – почала Мілана, – коли село було настільки маленьким, що його можна було назвати хутором, а ліс був світлим і добрим, дещо сталося. В лісі в ту пору був лісник, він з дружиною поселився там ще зовсім молодим. У сім’ї народився син, веселий і радісний хлопчик. Він часто бігав в село і грався з сільськими хлопчиками, його всі любили і завжди кликали в гості. Коли хлопчик підріс, на нього почали задивлятися дівчата, він також почав проявляти інтерес до однієї дівчини, у неї не було батьків і росла вона з бабусею. Тільки іншій дівчині це не подобалося, хтось навіть казав, що вона приворожила того юнака, бо він забув про сирітку і почав ходити до неї. Через рік вони одружилися і почали жити в лісові хатинці, а ще через рік у них народилася дочка, якій тато подарував свою доброту, а мама – небесно-блакитні очі. Дівчинку назвали Міланою.

Мілана росла дуже доброю, вона любила ліс, природу, тварин, не ображала навіть найменшу комашку. Важко дівчинці тільки давалися розмови з іншими дітьми. Вона росла в лісі, де навчилася знаходити чудеса у найпростіших речах, але не спілкуючись з ровесниками, вона ставала все більш замкнутою. Тільки Мілана ніколи через це не переживала, їй подобалося бути самій, бо тоді з неї ніхто не сміявся. В ті рідкісні дні, коли мама приводила її до своїх батьків, з Мілани часто насміхалися сільські діти, вона через це дуже переживала, але мамі ніколи не говорила, аж до одного дня.

– Ми йдемо до бабусі, – сказала мама Мілані.

– А можна я не піду? – тихо запитала дівчинка.

– Не можна, ти ж не хочеш все життя прожити в лісі, як я? От я ж дурепою була, коли погодилася вийти заміж за твого батька.

– Мені подобається тут.

– Бачу тобі передалося трохи його дурості.

– Мені не подобається в селі, з мене там насміхаються.

– Які нісенітниці, діти просто жартують з тобою, але ти просто занадто дурна, щоб це зрозуміти. Тобі потрібно більше з ними гратися.

Мілана більше нічого не сказала, а мовчки попленталася до села. Тільки вони прийшли, мама зразу випхала її до решти дітей. Того дня вони були, ніби навмисне, дуже жорстокі. Вони смикали і щипали Мілану, а під кінець взагалі штовхнули її в грязюку. Мілана повернулася до бабусі вся в сльозах, але там не було кому її пожаліти, мама накинулася на неї і сказала, що вона сама винна у тому, що трапилося.

– Що сталося? – запитав батько, коли вони повернулися.

– Виховання в лісі дало свої плоди! – крикнула мати.

Мілану відправили в хату, але вона все одно чула сварку між батьками.

– Вона в нас росте якоюсь дикою!

– Перестань так казати, наша дочка дуже розумна і добра дівчинка.

– Вона не може подружитися з дітьми!

– З ким там дружити, вони познущалися над твоєю дитиною, а ти нічого не зробила. Взавтра я сам піду і розберуся з цим раз і назавжди.

– Ти краще з нею розберися, вона тільки з деревами вміє говорити. Це все твоє виховання, краще б я за тебе не виходила ніколи.

– Краще так і було!

Того вечора тато пішов на полювання, але він так і не повернувся. Мілана не знала куди він подівся, але після цього, вона з мамою мали назавжди покинути свою хату і переїхати в село.

Минали роки, Мілана росла і перетворилася на красиву дівчину, навіть мати почала заздрити їй. Вона і далі не могла знайти спільну мову з рештою дівчат, а її краса ще більше змушувала їх злитися. Дівчина не дуже хотіла дружити з ними, вона ходила кожного дня до лісу, навіть взимку, там їй було спокійніше. Якось, коли вона поверталася додому, то зустріла стареньку бабусю, яка сиділа під своєю наполовину розваленою хатою.

– Ти така сама як твоя мати? – ледь промовила вона.

Мілана зупинилася і дивилася на неї із страхом. Вона почала теребити свою сорочку і боялася навіть зрушити з місця поки старенька говорила.

– Вона звела мою бідну внучку-сирітку із світу, – продовжила та, –  вона зачаклувала того хорошого хлопця, така добра дитина була. Ти чого ходиш в той ліс? Ти хіба не знаєш, що він став темним після того, що трапилося з твоїм батьком? Тепер ти ходиш до того проклятого озера, де твоя мати продала твого батька нечистому. Ви обоє погубили його.

Мілана заплакала і побігла додому. Мати навіть не спитала чого вона повернулася вся в сльозах. Їй давно стало байдуже до дочки. Так Мілана і жила, не потрібна ні матері, ні селянам, ні кому на світі.

Наступного дня тільки почало світати, вона пішла в ліс до того озера, яке так любила з раннього дитинства. Дівчина подивилася на чисту воду і зустрілася поглядом із своїм відображенням.

«Бути такого не може», – подумала вона про себе.

– Гарно тут, – почувся чийсь голос.

Мілана заклякла, але постаралася подивитися, хто це сказав. Вона повільно повернула голову і побачила хлопця, який дивився на дерева, він не побачив її. Дівчина вирішила піти, поки її не помітили, але не встигла, юнак перевів погляд на неї.

– Вибач, я не хотів тебе налякати, – промовив той, – не бійся мене.

– Я не боюся, – майже пошепки сказала Мілана.

– А по тобі і не скажеш, – посміхнувся юнак, – мене звати Любим, а тебе як?