1 частина

– Великі історії кохання… Скільки їх є? Від найнеможливіших, через які починалися війни і гинули цивілізації, до найпростіших, про двох людей, які все життя прожили на далекому хуторі. Кожна з них особлива, кожна з них варта того, щоб її оспівували найкращі поети і музиканти, кожна з них варта, щоб про неї склали найкращу казку. Почуття, які не можливо описати словами, які можна лише відчути на найвищому рівні своєї душі. Це все найбільший дар і найбільша… омана. Люди милі, це ж треба скільки всього придумати! Кожен раз прокидаєшся і знову вигадали щось нове, навіть не встигаєш за всім вслідкувати. Кінця краю не видно, – так думала одна особа, кожний раз, коли мала прокинутися від свого десятилітнього сну, бо поки вона спала, світ не стояв на місці.

Давним-давно, коли світ був набагато простішим, в селі біля величезного лісу відбулася надзвичайно рідкісна подія для цих країв – додому повернулася молода жінка, яку вигнала рідна мати багато років назад. Жінку звали Лада, вона була дуже красивою і на неї навіть зараз задивлялися. Лада повернулася в рідну хату після смерті матері, коли не байдужі прислали їй цю сумну звістку. Жінка повернулася не сама, її супроводжував юнак двадцяти років, це був її син Ярослав. Всі сусіди здивовано переглядалися і не могли повірити своїм очам.

– Чули, Лада повернулася? – перешіптувалися вони.

А поки Лада із сином обживалися в старенькій хаті, глибоко в лісі дві мавки вели розмову, чекаючи на Русалчин тиждень і свято Купала.

– Так цікаво, так цікаво, – казала чорнява мавка, яку звали Ява, – коли вона прокинеться?

– Скоро, – відповідала світловолоса, яку звали Купава, – залишилося не довго.

Купава чекала свою подругу, русалку, яка прокидалася лише раз на десять років, щоб забрати з собою тіло і душу того, хто їй приглянеться. Вона була не така як інші, вона сама вибрала собі таку долю і не жаліла про це ні дня. Купава почала ходити за кілька днів біля Чорного озера, де спала русалка, щоб не пропустити момент, коли та прокинеться. Чорне озеро знаходилося глибоко в лісі, в місці, куди навіть птахи не прилітали, так русалка спала десять років в повній тиші.

Настала та сама ніч, Купава і Ява вже стояли над водами озера, і більше ні одна істота не наважувалася прийти туди. Купава з нетерпінням і з повагою дивилася на воду, а Ява – крутилася і не могла заспокоїтися.

– Ще довго? – не витримала вона.

– Не шуми, – роздратовано сказала Купава.

– Але коли вже? – знову запитала Ява.

Купава не встигла відповісти, як вони почули шум води, ніби хтось збирається випливти. Через секунду перед ними стояла висока дівчина у порваті сірі сорочці, із синьою шкірою і довгим брудним волоссям. Вона підняла на них обличчя і подивилася прозорими очима. Ява аж рот відкрила, коли побачила її, Купава посміхнулася найрадіснішою посмішкою і підступила ближче.

– Мілано, – промовила вона, – я так довго тебе чекала.

– Приходь на четвертий день, – хрипло промовила русалка, – мені треба привести себе в порядок.

Наступного ранку в двері Лади постукали, жінка відкрила і на порозі побачила свою колишню подругу. Це була худа жінка із мишачим обличчям, вона дивилася із злобою на неї. Лада нічого не сказала, вона чекала, що скаже їй знайома.

– Чого ти повернулася? – запитала та.

– Бо тут моя домівка, – відповіла Лада.

– Тобі тут не місце, після того випадку… – прошипіла жінка.

В цей час до дверей підійшов чорнявий юнак і уважно подивився на незнайомку, впевнений погляд налякав її.

– Все добре, мамо? – промовив Ярослав.

– Так, синку, – відповіла Лада, – принеси води.

Ярослав ще раз кинув погляд на мамину знайому і та позадкувала назад, а юнак відправився до річки. Поки він йшов вулицями села, то не залишав байдужими нікого, хто його бачив. Не тільки дівчата шарілися від його вигляду, а навіть дорослі жінки, чоловіків він змушував відчути себе невпевнено і тільки один юнак з викликом дивився йому в слід. Цей чужинець не викликав в того юнака ніяких почуттів, він знав, що все одно залишається першим тут. Хлопця звали Деян, він був сином голови села. З ранього дитинства Деян був гордівливим і нікого не боявся.

Ярослав прийшов до річки і почав набирати воду. Він подивився на той бік в сторону лісу, його погляд на мить зупинився на чомусь, але він швидко його перевів і потягнувся.

– Гарно тут, – промовив він і почув чийсь зойк.

Ярослав повернув голову. В декількох кроках від нього сиділа русява дівчина, вона із страхом дивилася на нього.

– Вибач, я не хотів тебе налякати, – промовив юнак, – не бійся мене.

– Я не боюся, – випалила та.

– А по тобі і не скажеш, – посміхнувся він, – мене звати Ярослав.

Дівчина не відповіла, вона продовжила нерухомо сидіти.

– Моя мама тут народилася, – продовжив Ярослав, – її звати Лада. Вона вирішила повернутися додому. Знаєш, я напевно піду.

Ярослав вирішив не тривожити дівчину, яка проводжала його поглядом, не розуміючи нічого. Він декілька раз повертав голову і тільки посміхався.