3 розділ

Я вирішила зайнятися будинком пізніше. Я була виснажена, як емоційно так і фізично. Тому я просто  лягла на ліжко прямо в одязі і відразу заснула.  Через якийсь час я прокинулася. В кімнаті було вже темно. Я сіла на ліжку і потягнувшись роззирнулася. Я майже нічого не бачила.  "Майже" тому що з вікна падало світло напевно з вуличних ліхтарів які розставили по всій довжині доріжки що веде до будинку. Я чомусь навіть не глянула у вікно коли приїхала, тому зараз я вставши підійшла до вікна і визирнувши туди затамувала подих. Моє вікно виходило прямо на розкішний сад. Безліч різних квіті, найбільше троянд. Різного кольору, всі вони були підсвічені маленькими ліхтарчиками біля кожного кущика. Я накинула на плечі свій халат який лежав найближче до верху валізи і вибігла на вулицю. Я обожнюю троянди. Я в принципі люблю квіти, але троянди це моя особлива любов. Ніщо не викликає в мене такий захват (крім книг і музики) як троянди. Особливо якщо це трояндовий сад. Я повільно йшла подвір'ям, орієнтуючись на маленькі ліхтарі вдалині. Нарешті я дійшла до саду. Господи наскільки це було прекрасне видовище. Кольори мінилися від білих до чорних, від червоних до жовтих троянд.  Торкнувшись пелюсток ще однієї квітки я помітила велику статую в глибині саду. Я бачила лише її голову і шматочок крил. Тому я відразу ж пішла туди, гадаючи що ж там за ангел такий і чи є там ще щось крім нього. Там і справді було ще щось крім нього. Широка дерев'яна лава що була прикрашена залізними чорними трояндами.  А ще там сидів....мій чоловік. Я відразу ж зупинилась і затримавши дихання просто дивилась на нього так наче побачила привида чи щось типу того.  Він сидів опустивши голову на руки і його плечі були втомлено опущені. Напевно він мав важкий день. Я не знала що мені робити. Моїм першим поривом було підійти і заговорити чи хоча б підтримати, а з іншого боку розуміючи що йому байдуже на мене я зупиняла себе. Певно відчувши чужу присутність він повернув голову в мій бік і вичікувально глянув на мене злегка вигнувши ліву брову в німому запитанні.
Я моментально почервоніла і відвела погляд наче школярка яку піймали на списуванням. Мені було соромно і трохи страшно.
- Що ти тут робиш? - його голос був холодним і втомленим. 
- Я..я..вибач...я просто побачила сад і...вибач я не хотіла тебе турбувати... - бурмотіла я все ще зніяковіло дивлячись кудись в землю.
Він зітхнув і нічого не сказавши відкинувся на спинку лавки. Хвилину помовчавши він нарешті сказав:
- Сідай раз прийшла. - зараз він звучав лише втомлено. 
Я мовчки підійшла до лавки і сіла біля нього. Проте не надто близько.  Ми мовчали, він потирав очі і потім втомлено зітхнув знову.  Я не витримала і запитала:
- Важкий день?
- мгм... - навряд чи він взагалі хотів про це говорити. 
Я кивнула і вирішила нічого не казати. Так ми сиділи десь півгодини не проронивши ні слова. Здавалося він був далеко звідси. Подумки він був явно не тут. Я не могла втриматись від того аби дивитись на нього.  Мені було цікаво про що він думає, що його тривожить. Хотілося просто підтримати його не зважаючи на те що ми одружені не з кохання. Проте я навіть не рухалась. Я хотіла піти, але і хотіла залишитись. Та позаяк він нічого мені не казав за те що я тут, то думаю він не проти. Або йому байдуже. Через кілька хвилин мені почав уриватися терпець і я знову заговорила:
- хей... Алекс.... ти в нормі? - мій голос звучав стривожено. Я справді хотіла знати як він. От така я людина. Хочу врятувати всіх і кожного... а хто врятує мене?