Глава третя: Перший осінній дощ

Теплий осінній дощ омивав втомлену від спеки землю, а холодний вітер розганяв, ще не мокрий дорожній пил. Хтось ховався від дощу під дашками маленьких яток, а хтось далі йшов по своїх справах незважаючи на дощ. Орися йшла по вже до болю знайомій дорозі додому. Вона ховалася від дощу під парасолькою кольору небесно блакиті, яку дістала з рюкзака. Зонтик закинув з ранку батько, начитавшись прогнозів погоди і вони виявилися правдивими. Орися крутила в руках парасолю і йшла повільно-повільно. Напевно, вперше за ці роки вона вертається додому сама. Цей день видався для неї водночас дивний і до біса цікавий.

Заплутавшись в власних думках вона не дивилася під ноги, спотикнулась, та не за а би що, а за чиюсь ногу. Орися глянула в лице, щоб вибачитись... "Наталка звідки? Вона хіба не йшла до стоматолога. Ні?" — здивувалася вона. Наталка не звернула уваги на неї та продовжувала активно грати в щось на телефоні. Орися присіла біля неї на лавочку, підстеливши собі якийсь пакет. Чорна парасоля ховала Наталку від дощу. Волога пасма світлого волосся спадала на сіру кофту. Понурий вираз обличчя втикав в телефон.

Василь стояв на виході з школи. Він картав себе за те, що забув узяти парасолю. Василь гадав, що вони як завжди підуть разом до дому і та поділиться зонтиком.

— От холера ті забави, — буркнув він. — Як би не вони, я б зміг перед дощем проскочити. Може й з ними вернувся, —  Василь спускався по сходах, змирившись зі своєї участю промокнути. — Ну-у і погодка, —  помочив він руку під краплями дощу.

Хтось поплескав його по плечу. Теодозійович протягнув йому парасолю схожу на стару, раритетну тростину. 

— Візьми, — Василь збентежено глянув на парасольку  потім на вчителя.

— О, не хвилюйтесь! Мені не далеко перебігтись до дому.

— Бери. В таку погоду найлегше простудитися. Наче тепло, а вітер холодний. Тай тобі ще на "козацьких забавах" скакати, —  посмішка ледь виднілася на його лиці. Василь знову глянув на парасолю і з боязню взяв її. Разок прокрутив в руках і на жав на кнопку, що нагадувала старовинний різьблений ґудзик. Старий механізм скрипнув і парасоля розкрилася .Василь легко перелякався механізму. Тканина натягнута на спиці з зовні була чорною, а всередині вишита сюжетом. Стояв вишитий козак, ні козачка з довгою косою. За нею стояв вовк білого окрасу з янтарними очима. На вишитому небі летіла фея з крилами метелика. Коричневі крила відділялися від неба чорними петлями. За феєю летіли летючі леви з орлиними головами. Далі вишитий ліс І граціозний золотий дракон. В зубах він тримав годинник. Василько разок прокрутив розглядаючи вишивку і та неначе ожила. Заграла мелодія. Хтось дзвонив. Він відволікся від вишивки і відповів.

— Алло? —  сказав він в телефон.

— Брате, як гречку варити, — запитав нього телефон.

— Два стакана води на стакан гречки і поки не википить вода, а що таке, Софо?

— Та вдома тебе довго немає, та й в холодильнику пусто, а ми їсти хочемо. Івасю, не лізь до плити. Саша, не лізь до гречки. Івасю, поклади сковорідку! — не зрозуміла метушня лунала з телефону.   

— Так, без мене нічого не варити і малих виведи з кухні. Я скоро буду! — запхав телефон в кишеню. Та вже готовий був бігти, як згадав. Він розвернувся до Теодозійовича. — Дякую за парасолю! — І побіг до дому у через парк. Чоловік усміхнувся.

Заскрипіли тяжкі вхідні двері. До Теодозійовича підійшла хоч не молода, але досить приваблива жінка. Русе волосся із легкою сивиною, що ховалося у розкішних локонах. Вони спадали легкою хвилею їй на худі плечі. Блакитна блузка з чорними і вільними рукавами була заправлена в чорну спідницю тюльпан. Вона глянула на вчителя і запитала.

— Любий, а де твоя парасолька? — линув милозвучний голос.

— В машині забув. Пішли до дому. Ще за братом зайти треба, — Вона розкрила білосніжну парасолю і взяла його під руку.

— Пішли.

Орися розглядала чи то перехожих, чи то старезний дуб, гнізда на якому уже давно покинули птахи. Її ж турбували думки і події, що відбулися. Наталка продовжувала зосереджено грати в телефон. Дощ потрохи вщухав, а може він набирався сили? 

— І довго  ви так мокнути зібрались? — Весело запитався Василь. Орися глянула на нього і усміхнулась.

— Ось, тебе чекали. А звідки в тебе така крута парасолька? — запиталася вона.

— Орися! — здивовано вигукнула Наталка. — Ти, як довго тут сидиш.

— Ну десь хвилин двадцять, тридцять, не знаю.

— І я тебе не побачила, — продовжила вона.

— Ви, ще довго. Я трохи спішу, — втрутився він.

— Йдемо, йдемо, — встала Орися з лавочки. Наталка встала вслід за нею. — То ж звідки в тебе цей зонтик?

— Вкрав, — лаконічно відповів він.

— А хіба це не Теодозійовича? — запитала Наталка. — Він постійно з нею носиться, як на тростину спирається і весь час накульгує.

— Ага, накульгує, але якось награно, — підмітила Орися.

Балакаючи ні про що вони дійшли до наталчиного під'їзду. Попрощалися, і Василь з Орисею почимчикували далі.

Нестор стояв перед величною брамою. Захищався від дощу під строгою чорною парасолею. Велика брама заскрипіла і він зайшов у двір. Жовте листя опадало з величних, розлогих троянд. Дерева жовтіли вслід за ними. Усе давно відцвіло. Цвіли лиш екзотичні рослини в величезній скляній теплиці. Хлопець йшов по викладені камінцями доріжці. За кущів жасмину виднілося величне помістя, що гордо стояло між тисів уже декілька століть.

Великі вікна з старовинними, дерев'яними віконними рамами дивилися на школу, що височіла між інших будинків і багатоповерхівок. Він зупинився перед сходами до будинку. Біля них порпався садівник викопуючи відцвілі квіти і акуратно клав в по довгасті вазони. Нестор переступив через них і піднявся по сходах до дверей. Білі сходи прикрашали дві статуї кам'яних левів, що покірно лежали на таких же кам'яних перилах з барельєфом різноманітних квіткових сюжетів. 

Величезні дубові двері, прикрашені сталевими візерунками, прочинилися. Він зайшов в прихожу і поклав мокру парасолю в кут. В домі було тихо, лиш самотня сковорідка шкварчала на кухні. Найнята кухарка готувала вечерю. Не зациклюючись Нестор пройшов повз. Він піднявся по мармуровим сходах на другий поверх. Хлопець по прямував до кімнати через скупий до кольорів коридор. Картини предків слідкували за кожним його кроком. Лиш вони прикрашали білі стіни.