Глава друга: Виклик

Насичений запах нашатирного спирту і іншої фармацевтики розповзався по кімнаті. "Цим запахом, напевне, можна й мертвого підняти," — подумала Орися. Щось лоскотало носа. Її охопило бажання чхнути.

— А-а-апчих! —чхнула вона. Спробувала відкрити очі.  Від сліпучого світла лампи Орися зажмурила їх. Коли ж вона розплющила то побачила молоденьку дівчину в медичному халаті, яка тицяла їй в носа клаптик вати просякший нашатирним спиртом. Здавалося, що медсестра перед нею злякалася її.

— Я тобі говорила, що вона чхне, а ти далі тичеш вату дитині в носа, — дорікала старша медсестра. — І дав мені Бог таку як ти! От Галка із своїм декретом... — пробурмотіла вона скривившись.

— Якби я знала, що вона чхне... Ееех... — видихнула практикантка. — Я постараюсь щоб це більше не повторялось! — завзято вигукнула вона. Старша лиш поблажливо усміхнулася і глянула на Орисю.

— Козачок, ти як себе почуваєшся? Голова не крутиця? В очах не темніє?— раптом почала вона допитувати дитину.

— Може бути, тільки голова болить, — брехала. Все її тіло боліло, а в грудях пекло. Не так як тоді, але все-таки. Орися вдихнула на повні груди і відчула, якесь полегшення і розуміння, що вона жива.

— Ну, а як інакше, ти ж об землю вдарилась, — медсестра присунула до себе картону коробку з ліками. Витягнула блістер ібуброфену і протягнула Орисі. Молода медсестра підвелася, підійшла до столу і налила воду з графіна в склянку.

— Ось, запий, — протягнула вона воду.

Раптом двері медпункту заскрипіли. Ковтнувши Орися глянула в шпарину, а на неї подивилася Наталка. З грохотом двері вдарились об стіну.

— Орись, ти як? Ніде не болить? Ти, знаєш як ти нас налякала? Ти, ж при тямі? Так? Голова не крутиться? Якась ти занадто бліда! — град із питань би продовжився, якщо б її не зупинила Орися. Вона вдарила її легенько по лобі і усміхнулася. Кожен її рух віддавав біллю.

— Досить! Голова болить.

— Так, дівчата, ідіть уже. Час по домам розходиться, — наголосила медсестра. Орися з зусиллям встала на ноги.

— Дякую і до побачення, — відповіла вона. Взяла за руку Наталку і вийшла зачинивши двері.

— Почекайте! — прокричала медсестра-практикантка.— А записати...

— Не горлань. Я їх знаю. Вони сюди регулярно ходять. Наприклад, та дівчина, Наталка, минулого тижня ввігнала собі олівець в руку.

— Як?— збентежено запитала вона.

— А мені звідки знати, — старша розвела плечима. — Ліпше пиши. Орися Козачок 7- В клас.

Дівчата йшли порожніми коридорами.

— Речі в роздягалці, так? — запитала Наталку Орися. Та лиш ствердно кивнула.

Вони йшли у роздягалку. Орися з кожним кроком ступала впевненіше. Біль відступав. Чи то ібуброфен так справно працював, чи то все проходило саме, та їй ставало легше.

Роздягалці уже нікого й нічого не було окрім пожитків Орисі та Наталки, що самотньо лежали на лавці. Наталка присіла на лавку і сперлася об холодну стіну. Вони ні словом не обмовившись почали переодягатися. Орися підійшла до своїх речей та відвернулася від Наталки. Вона зняла з себе кофту і механічно перевірила кишені. Витягнувши декілька папірців з кишені вона була здивована. Одна з них була на диво акуратно складена в маленький конверт. Орися обережно розгорнула його. Чорною ручкою на ньому було написане послання: "Козачок, чекаю тебе в моїй сторожовій. Приходь коли тебе викличуть на дуель.Я чекатиму тебе. Ваш улюблений сторож Михайло." Орися лиш ошелешено моргала. "Це ж мені, так? А може хтось помилився? Козачок - це я, ніби. І, що ще за дуель?"— мізкувала вона.

— Орись, ти чого стовпом стоїш? Сталось щось?— раптом запитала Наталка. Та ж збентежено розвернулася і почала виправдовуватися.

— А! Ні! Все гаразд, — замахала вона руками. Козачок глянула на Наталку.  Якби хтось ще побачив би це, то точно валявся на землі від сміху. Ніби все було нормально лиш футболка, яку одягла Наталка, мало того, що була шиворот на виворіт так ще і задом на перед. На голові в неї красувалася невідома нікому шкарпетка, що зручно вмостилася в гнізді із хвостика. Орисені думки неначе вітром здуло і вона почала реготати.

— Ти, чого регочеш! —Ображено буркнула Наталка.

— Та-так нічого. Знаєш ти мені декого нагадуєш. Розсіяного з вулиці басейної! — продовжувала сміятися Орися. Долаючи сміх вона зняла шкарпетку з голови Наталки і запитала. — Тобі знайома ця шкарпетка?

— Ні. Я, що зобов'язана знати кожну шкарпетку в лице, — стримуючи смішок відповіла Наталка. В один момент роздягалка залилася дзвінким сміхом.

За декілька хвилин махінацій дівчата вже були переодягнені в повсякденний одяг.Орися в білу блузку з цупкої тканини,темні джинси і елегантні чорні туфлі. Наталка, тим часом, була вдягнена в сіру кофтину і в чорну спідницю. Зібравши пожитки Козачок закинула на плечі пошарпаний часом рюкзак і взяла пакет зі спортивним в руки.

— Орись, твій рюкзак скоро розвалиться! — зауважила Наталка.

— Не розвалиться. Пішли речі занесемо в клас, — відказала вона і вийшла з роздягалки.

За хвилину вони вже були в класі. Орися закинула речі в шафу та глянула на телефон. Він показував за п'ять четверту дня. "Де ж це Василько? Від нього не слуху ні духу... Може подзвонити ?" — роздумувала вона. Раптом її відволікла скрипляча парта. Повернувшись Орися побачила як подруга стоячи на столі замахується пакетом, неначе баскетболіст перед кидком. Одним точним кидком вона попала у відкидну полицю шафи. Та в свою чергу затрусилася і почала падати на них. Та план шафи на вбивство був перерваний. Орися встигла підперти тілом її. Мало того що змогла зупинити шафу, та й без допомоги повернула її на місце. Наталка зрозумівши свій промах спробувала утекти. Та, Орися схопила її за комір і почала відчитувати.

— Дурепа! А як щоб прибило! Треба бути обережнішою, розумієш. Ні? — трясла вона Наталку тримаючи за плечі. Та, якось викрутилася з її рук і далась навтьоки. — Наталка! Та щоб тебе!— Крикнула Орися і побігла за нею.