Глава перша: Темрява...

— Божевілля, та й годі, — прокричала на весь клас Наталкa. Та в класі ніхто й не озирнувся. Всі звикли до цього. — Скільки не вчи,все одно сім з цієї літератури! Орись,а в тебе яка оцінка? — вже спокійніше запитала вона.

— Одинадцять, — з легкою насмішкою відповіла вона.

— Як? Це ж неможливо. Вона була неймовірно важкою. А-а-а чортів Шевченко! — вона аж почервоніла від люті.

— Василько, а в тебе яка? — запитала Орися повернувшись в його сторону.

— Десять.

— Як? Скажи мені, як? — наталчина злість змінилася на образу.

— Вона не була настільки важкою,  як ти драматизуєш, — не подумавши ляпнув Василь. Цими словами він "підкинув дрів у багаття". Наталка хотіла щось відповісти йому, та Орися випередила її.

— А, який у нас наступний урок?

— Фізкультура, — відповів їй Василь.

— Отже, нам потрібно іти переодягатися. Правда,Наталко? — вона закинула руку їй на плече.

— Точно, — вдарила себе по лобі Наталка.  — Треба бігти, а то Теодозійович мене вб'є.

— Не вб'є він тебе, — наголосив Василько.

Вони вийшли уже із пустого класу. Роздягальня була зовсім близько від кабінету 2.4. Вони, менш ніж за хвилину, опинилися там. Василь зайшов в чоловічу, а Орися з Наталкою в жіночу.

— Сьогодні гарна погода. Сонячно. Лише декілька хмаринок, — заглядаючи у вікно роздягалки сказала Наталка.

— Не по спориш, — зав'язуючи кросівки відповіла її подруга— Нат, ти нічого не забула зробити. 

— О, точно!— вона зіскочила з лавки і витягнула з поліетиленового пакету спортивний костюм.

— А, де в нас зараз урок? — запитала однокласниць Іра.

— Хто його знає,  — відповіла їй подруга. — Орись, сходи ти, в тебе ж звільнення.

— Добре, — якось байдуже відповіла вона. — Ви тільки за Наталкою гляньте, а то буде як минулого разу, — зачинила за собою двері Орися.

Повільно і вірно вона дійшла до кабінету фізичної культури, та його не можна було так назвати, швидше це була кімната відпочинку. Вона постукала в двері й не почувши запрошення прочинила їх.

— Добрий день, —  привіталася Орися.

В кімнаті був сталий запах печива і чаю з лимоном. Його обожнював Віктор Вікторович, тай інші вчителі попивали його фірмовий чай. Теодозійович сидів навпроти дверей на дерев'яному стільці за дивним,старезним столом. Ліда Лемківна тимчасом сиділа на дивані, що був накритий в'язаним пледом і заповнювала журнал. Над нею красувалася картина з якимось тропічним мотивом, а навколо неї висіли багато різних фото учнів на змаганнях. В куті стояв стелаж з нагородами Віктора Вікторовича і учнів А-класів. Класів метеликів.

— Доброго, — відповів він спершись на спинку стільця.

— Теодозійович, а де в нас урок? — Вчитель встав і відкрив стару, скрипучу  шафу. З неї він витягнув дві лопати і дав їх Орисі

Ось,Козачок, візьми,— простягнув дві городні копачки. — Та, кликни когось з однокласників на поміч. Ви здаєте сьогодні стрибки зрозбігу в пісок. Добре? — в кінці запитав він.

— Добре,  — жваво відповіла вона.

Сперши лопати на плече вона вийшла з кабінету.По дорозі заглянула в роздягалку

— Гей, Наталко, пішли допоможеш, — голова, що говорить, завиднілася в дверях.

— Гаразд, але з чим? — розвернулася на знайомий голос вона

— Пісок на майданчику переконувати, — відповіла їй Орися.

— Та потрібна лопата, і не одна.

— То ми надворі? — Запитала Софія. Голова спокійно кивнула. Почувся дзенькіт металу. Продзвенів дзвінок.

— Пішли, пісок сам себе не перекопає, — натхненно сказала Наталка. Орися дала їй лопату і вони пішли на вулицю.

Пекло осіннє сонце. Легкий вітерець колихав пожовкле листя, яке не бажало опадати. Діти по черзі здавали норматив. Орися сперлась на лопату і дивилася на Наталку, що активно перекопувала пісок,неначе шукала там скарб. Вона підійшла до подруги і ввігнала копачку біля орисеної ноги. Однокласник розігнався і стрибнув у пісок і через свою безпечність забив ногу. Теодозійович підірвався з вкопаного у землю колеса і почав дорікати цьому необачному хлопчині.

В небі лунали дивні звуки, які чомусь усі уникали. Орися з цікавості підняла голову. Дві фігури то стикались, то розліталися в різні боки. В одної фігури за спиною виднілися крила, такі як в метеликів: коричневі, великі й заокруглені. Вона слідкувала за ними, неначе кішка за сонячними зайчиками. Козачок озирнулася з цікавості. Ні, не лише вона бачила це, та ніхто не зациклював на цьому уваги. Раптом продзвенів метал. Вона миттєво глянула на фігури. Одна, що з крилами, почала падати до землі. Інша немов блискавка полетіла за ним і спіймала його за декілька сантиметрів від бетону майданчика. Орися одразу впізнала міцного та старкуватого чоловіка. Це був сторож Михайло.

Вона з Василем частенько забігали до нього в каптьорку пограти в шашки, рідше в карти, а інод навідували його, щоб послухати різні історії з його молодості. Вони були схожі на вигадку, яку він щойно придумав. 

Він став на тверду землю і усадив на колесо хлопчину, в якого, ще хвилину тому, виднілися крила за спиною. Вона відступила від лопати. Орися бажала розглянути їх краще.

Сторож виглядав неначе зійшов з сторінок якоїсь старої енциклопедії. В його руках блищала шабля. Він був одягнений в темно-бурдовий жупан. А під нею виднілася біла сорочка. На ній виднілася якась червонява вишивка. Все це диво підперезано було чорним, як вугіль, поясом, який своїм виглядом змахував на корсет. На ногах такі ж бурдові шаровари, які хвилями спадали до яскраво-червоних чобіт. Хлопчина одягнений в форму, яка була притаманна учням "А"-класу. Оговтавшись хлопчина підскочив, вклонився Михайлові та побіг кудись.

Сторож глянув на неї. Їхні очі перетнулись. Орисю пробрав жах. Вона не розуміла чому. Михайло вперся лівою ногою в землю. Відштовхнувся від неї і стрілою пролетів декілька метрів і проштрикнув шаблею її серце. Орися впала з шаблеюу грудях на землю. Навздогін страху тілом поширився нестерпний, пекучий біль. Вона ковтала повітря вневмозі вдихнути. По щоках котилися сльози. Від серця линув біль у найдальші закутки тіла, пульсуючи в жилах. Очі потроху закривалась.