Цикл «До минулого»

***

Знову весна. Добре, коли є з ким її розділити. Благо, якщо все ж таки мається людина, котра може сповнити її своїм дзвінким голосом, чистими переливами гітарних струн, розуміючим поглядом і юнацькою незайманою ніжністю.

В протилежному ж випадку, чудово, коли вистачає сили волі не піддаватися спокусі її п'янких днів і тримати себе в руках, дивлячись на пашіючих пристрастю людей. Ти ж розумієш, про що я?

Цьогорічна весна стрімко влетіла до мого вікна, зачарувала, приворожила... але всупереч усім очікуванням, не принесла на своїх крилах нічогісінько, крім задушливої меланхолії, яка відразу ж схвилювала мене. Книги перечитані, фільми переглянуті, натхнення вичерпалося, рядки не гроняться… Думки... залишилися самі лиш думки... Страшні... Темні...

Я думаю про те, хто ми є насправді, і наскільки глибока та прірва, в якій ми нині стрягли? Люди... Маленькі істоти, що кличуть себе «розумними». До чого цей розум, якщо в серці порожнеча?.. Грішні люди…

Цілий рік... Вже майже рік я погано сплю ночами, раз по раз вертаючись у той самий злощасний день, коли якась, здавалося б, дрібниця посміла увірватися в наш світ і посіяти в ньому сумніви. Коли людські заздрість і цікавість стали нам впоперек шляху, схоронивши нашу казку. І ця релігія... ця жалюгідна релігія – ах, як я її ненавиджу! Подумай лишень, різні віросповідання розлучили нас. Чи не безглуздо? І чи не надто вже доленосно?.. О, так, це був Господь, це Він розкидав нас по світу. Знаєш що, я напишу про це повість: про кохання, і про Бога, і про зраду... про все напишу. І нехай люди знають, якими жорстокими бувають наші найчистіші прагнення.

Щиро, твоя А.

(Весна 2017)

***

Гей, пам'ятаєш літо? Купола Андріївського собору, що грали золотом червневого сонця і бронзового Булгакова (яким таємничим він видавався у той день). І крамнички зі старовинними речами... давно забуту, але живу музику... Хіба це все було не з нами? Хіба тебе не огортає туга за тими нескінченно далекими часами?

Ти пам'ятаєш, як неймовірний, особливий, юний ти йшов поруч зі мною і до останнього приховував сум'яття за звичною для тебе посмішкою. Та, здається, тоді я зовсім не помічала цього: мене приваблювали твої очі, я бачила в них те небо, яке нині рідко побачиш у зіницях мільярдів. Хлюпотіли в них і океани мрій, і цвіли безкраї поля найприродніших людських бажань, які не так вже й складно було здійснити... Ти пам'ятаєш?.. Ні.

А пам'ятаєш, як легко у лисогірських тінях пурхали метелики, час від часу сідаючи на мої долоні?.. Ах, так, тоді ти й не глянув на мене, кинувши лиш скнаре: «Відьма!». Ще й яка! 

Дурна... наївна... я ніколи не жаліла себе і завжди вірила у нескінченність, проте скажи-но мені, що у світі вічне?.. Нічого. Таким бо є його закон. Я більше не писатиму тобі і не згадуватиму про тебе, яких би мук мені це не коштувало. Я згоріла: ти мене спалив.

До побачення!

«Пробач. Прощавай. Привіт»…

Безіменна.

(Осінь 2017)