Розділ 28

Діма

Батько повертається до мене та, від гніву, стискає губи. 

– Кохай її хоч до кінця життя, але я не дозволю тобі розлучитися з Юлею, –гарчить він грубим тоном. Я хмикаю.

– Тобі начхати на Юлію, єдине, що ти в ній любиш, – це лише гроші. 

– Геть пішов! – гарчить він.

Я одразу ж виходжу та їду додому на таксі. Відкриваю ключами квартиру та іду на кухню. Юлі не було вдома, сідаю на диван та вирішую подзвонити їй, а то ще якщо не подзвоню, то потім буде докоряти, що я такий поганий чоловік.

Набираю її номер, але вона не відповідає, скидує дзвінок. Я здивувався, однак через декілька хвилин отримав від неї повідомлення:"Я сьогодні ночую у своєї подруги, не дзвони мені, у нас піжамна вечірка".

Яка ще піжамна вечірка?! – пролунало запитання у моїй голові. Однак це на краще, хоч не буде вішатись мені на шию зі своїми поцілунками. Відкладаю телефон та йду приймати душ. Думки знову повертаються до Віки. Я так люблю її, не хочу бути з Юлею, вона дратує мене, завжди маю надягати цю маску і грати люблячого чоловіка. Виходжу з ванни та прямую до ліжка й одразу засинаю.

Прокидаюся о десятій ранку, Юлі ще не було вдома, а Кирило сьогодні має йти працювати на свою роботу. Йду на кухню та роблю ароматну каву.

П’ючи каву, я думав про нас з Вікою, і раптом згадав, що неподалеко, поряд з лісом, є маленька трішки знедбана хатинка. Я вирішив поїхати туди з Вікою і все ж розповісти їй усю правду, бо хочу бути лише з нею.

Я одразу подзвонив їй. 

– Ало, так, Дімо, чому ти дзвониш? – питає вона схвильовано.

– Привіт, Віко. Я вирішив, що хочу розповісти тобі усю правду, а тобто причину того, чому я покинув тебе. Однак ми поїдемо до лісу, там є невеличка хатинка, і там я тобі й розповім усю правду, якщо ти вислухаєш мене.

Вона спочатку відмовлялася, мовляв: "Між нами все скінчилося", однак вона все ж погодилась.

На дворі було пасмурно, темні хмари закривали небо. Поки не почався дощ, я швидко зібрався та під’їхав за Вікою, і я повіз її на те саме місце. Ми під’їхали до невеликої хатинки, біля якої було велике дерево. На дворі почався дощ і гримів грім. Ми з Вікою швидко забігли туди.

– Ну і що за правду ти хочеш мені сказати? – Віка сідає на стілець, на якому було трішки пилюки, пильно дивлячись у мої розгублені очі.

Я видихнув та сів на інше стуло біля неї.

– Я сьогодні думав про це і вирішив, що не можу більше мовчати, однак пообіцяй мені, що це залишиться між нами, а потім я все вирішу. 

Вона киває. На дворі світилась блискавка, яка з’являлась кожні дві хвилини.

– Ти ж пам'ятаєш, як добре було нам разом? Ми кохали одне одного, але чомусь ти обрала Кирила.

Вона супить брови, складаючи руки докупи.

– Тому що ти сам покинув мене, і в Італії я познайомилася з твоїм братом. Він зробив мене щасливою, – зниженим тоном.

– Але ж ти не щаслива з ним насправді. Твій закоханий погляд належить мені, і я відчуваю це.

Вона опускає погляд, легко посміхаючись. Я попав у саму точку.

– Ти затягнув мене сюди, щоб розмовляти за наше минуле? – миттєво загарчала вона зубами. – Чи може не будеш тягнути та розкажеш мені нарешті правду?

Мені здавалось, що своїм гнівом вона хоче заглушити свої почуття, які почали повертатися до її серця.

– Насправді тоді, коли я покинув тебе, я зробив це не за своєю волею, – вимовляю я, спостерігаючи за її очима. На дворі чується гуркіт блискавки.

В її очах я побачив щось незрозуміле: вона була і здивована, і в той же час робила вигляд, що їй байдуже.

– І мені дуже цікаво, якого ідіота ти послухав, що, як егоїст, покинув мене?! –вона підіймається зі стульчику та з підвищеним тоном кричить на мене. Її злість була виправданою, вона мала право навіть вбити мене за цей жалюгідний вчинок.

Миттєво на вулиці почувся страшний грім, а після щось велике впало біля хатинки. Віці стало страшно, вона раптово притулилася до мене. Я насторожився, обіймаючи її.

– Дімо, що це? Мені страшно… Таке відчуття, наче щось велике впало на дворі.

– Почекай тут, я зараз подивлюсь, що там на вулиці відбувається.

Вона бере мене за руку. – Тільки прошу, будь обережним, Дімо.

Я повільно крокую до дверей та натискаю на них, але вони не піддаються. Я роблю ще натиски, але вони не відкриваються, наче їх хтось закрив. Дивлюся у вікно, та від шоку серце ледве не зупинилось: під дверима лежало велике дерево, яке було неподалік від хатинки.

Немає зв’язку, на дворі йде гроза. І тут я зрозумів, що ми у справжній халепі — через мою дурість.

Любі читачі! Скоро моя книга підійде до кінця,ще декілька розділів і я повністю закінчу її. Якщо вам сподобався цей розділ,то додайте мою книгу до бібліотеки.