Розділ 27

Від її запитання по тілу пробіглися мурашки. Ми тільки недавно одружились, а Юля вже хоче дитину. Я не був готовий до такого. Піднімаю свій погляд на неї. — Юль, я не готовий ще до того, щоб ми стали батьками, — відмахуюсь, однак вона не відступає, а давить ще більше.

— Чому? Це ж так круто — бути мамою! Не знаю, як ти, але я хочу дитину. Однак, якщо тобі потрібен час, то я можу і почекати, — всміхається вона, цілуючи мене у шию.

Наступного дня Кирило сказав, що сьогодні для нас чотирьох влаштує сюрприз на природі. Ми разом пішли на місце. Побачивши Кирила, який стояв біля своєї машини й щось клав у багажник, ми підійшли до нього.

— Привіт, що за сюрприз? -питаю я. Він повертається до мене та потис долоню.

— Привіт. Я вирішив, що нам вчотирьох треба поїхати на природу, назбирати ягоди або гриби, відпочити. Звісно, якщо ви не проти. Віка зараз вийде, вона збирається.

— Я буду тільки рада, — посміхнулась Юля.

Раптом я побачив, що двері під’їзду відчинилися, і з них вийшла Віка. Мій погляд впав на неї першим: оверсайз-світер, який лежав на її плечах, додавав їй особливої краси, а світле волосся м’яко спадало на плечі. Вона одразу помітила мій погляд, підійшовши до Кирила.

— Ну, я думаю, що вже всі в зборі, тому можемо їхати. Так, коханий? — вона цілує Кирила у щічку.

Таке відчуття, що Віка робить це навмисно — наче хоче показати цим, що вона вже давно мене забула. Проте я вірив, що вона робить це не тому, що кохає мого брата, а щоб вивести мене з себе. Але я добре тримався.

Віка

Ми з Юлею сіли на задні сидіння, а Кирило і Діма — на передні. Дивлюся на краєвид за вікном: Кирило звертав кудись у сторону лісів. Непомітно поглядаю на Діму, який навіть не бачить мого погляду. Хоча я маю злитися на нього, ненавидіти, проте мої минулі почуття знову розгортаються до нього. Мені не можна кохати Діму. У мене є Кирило, і він мій хлопець — крапка.

На вулиці було сонячно. Жовте листя повільно падало з дерев, оголяючи гілки. Ми їхали майже годину, поки Кирило не став навпроти гарного лісу й не заглушив двигун. Пройшовши трішки далі, ми вибрали місце біля річки, а хлопці розпалили вогонь. Діма час від часу непомітно дивився на мене, думаючи, що я не бачу його погляд.

— Так, поки вогнище розгорається, я пропоную розділитися на пари та назбирати грибів, — заявив Кирило та дістав дві корзини. 

Так вийшло, що Кирило пішов разом з Юлею, а мені залишалося йти з Дмитром. Серце шалено стукотіло, неначе ненормальне. Ми пройшли у глиб лісу. Я намагалася не розмовляти з ним, думала — він оговтався, зрозумів, що наші долі не сходяться. 

— О, це так, наче сама доля пов’язала нас збирати гриби, — хмикнув хлопець. Я підняла брову та насупившись глянула на нього.

— Ніяка доля не пов’язувала нас, Дімо. Я не пробачила тебе, — холодно відповіла я.

Однак серце шепотіло зовсім інше.

Раптом він схопив мене за руку — наші очі зустрілись. 

— Та що ти знайшла в ньому, чого немає в мені? Повір, Віко, коли ти дізнаєшся усю правду — ти повернешся до мене. Я відступаю від чоловіка та спокійно ховаю погляд.

— Він хоча б поводиться як справжній чоловік, а не як ти — кинув мене на асфальті плакати.

Діма мовчить, неначе набрав у рот води — мабуть, совість достукалася до його мозку. 

— Просто скажи мені, чому ти так повівся тоді зі мною? Кинув, неначе собаку, а зараз ще смієш щось говорити в мою сторону. І не виправдовуйся тим, що ти послухав пораду якогось там ідіота. Як би кохав — не кинув би мене, — гарчу я на нього.

У цю мить він неначе вибухнув від моїх докорів. — Я кохав! Кохав! — гарчить він у відповідь. — Але обставини вирішили інакше. Однак, Віко... — він ніжно торкається моєї теплої долоні. — Ми можемо усе з тобою змінити, якщо лише ти цього захочеш. 

Він говорить це так, наче не розуміє, що він жонатий, а я — у стосунках. Я все ще кохала Діму, однак розумію, що не можу зруйнувати чуже щастя. 

— Дімо, вже пізно щось змінювати. Не буду прикидатися, — дивлюся йому в очі, які от-от наповняться слізьми. — Ти ще й досі дорогий для мене... З моїх очей покотилися сльози. Вітер розвіював моє волосся. Кошик так і залишився порожнім — без жодного гриба.

— Проте нам неможливо бути разом. Ти з Юлею, я з Кирилом. Не роби їй боляче — вона кохає тебе. 

Він прискорено видихав повітря з легень — йому було важко прийняти цю тяжку реальність.

— Але я обіцяю тобі берегти нашу історію в серці. Наші спільні моменти, наш поцілунок... З тобою мені було дуже добре, — витираю сльози та намагаюся заспокоїтися.

— Я думав, що коли зустріну Юлю, почуття до неї розгоряться і я забуду за тебе. Але цього не сталося. Я не можу тебе забути, Віко. І тебе неможливо стерти з моєї голови, — тремтячим голосом говорить він. — Я дурень... Тепер нічого не змінити.

Він наближається до мене за поцілунком, однак я відхиляюся — не хочу, щоб потім через це у нас були проблеми.  

— Нам час повертатися, Дімо, хоч ми й нічого не назбирали.

Він тяжко киває, та ми повертаємося на базу. Кирило і Юля вже приготували свої назбирані гриби. Вони обоє перекинули погляд на нас.

— Ми з Юлею назбирали цілий кошик грибів! Показуйте, що у вас, — питає Кирило, дивлячись на нас.

Юля сидить на стільчику. Вона трішки насторожена, оглядає нас з ніг до голови.

— Коханий, так вийшло, що ми з Дімою не знайшли грибів, тому ми нічого не принесли, — опускаю погляд, а після перевела його на Діму.

Кирило здивувався, однак лише сказав:— Зрозуміло. Але наступного разу підемо усі вчотирьох. Розділитися на пари було поганим рішенням.

Ми сіли поряд з вогнищем. Я обійняла Кирила, хоч у думках лунала наша тяжка розмова з Дімою. Було видно, що він ще й досі не байдужий до мене.

Діма

Сиджу поряд з Юлею, поводжусь так, наче я в хорошому настрої, однак душа розривається. Коли там, у лісі, Віка плакала, мені хотілося просто піти та розповісти усім правду, розлучитися з Юлею і поїхати з нею кудись далеко. Я не хотів брехати Юлі. Під вечір ми вже усі поверталися додому. Юля була задоволена — суп з грибів, який приготував Кирило, дуже сподобався їй.