Розділ 23

Дмитро

Злість пускається по венах, стою неначе на вогні. Юля дивиться на мене так, наче вбити готова за це татуювання. Між нами виникає напруга. — Це пов'язане з моїм минулим, а воно тебе ніяк не стосується, — гаркаю я на неї, щоб вона випустила свій пар, який накопичився у неї в голові. В її очах у ту мить можна було розгледіти недовіру, яка проросла між нами під час цієї сварки. — Ти не маєш права нічого приховувати від мене, Дімо, — додає вона, дивлячись мені в очі. — Я твоя дружина! Ти повинен мені звітувати абсолютно усе, нічого не приховуючи! Холодні слова пробігаються по тілу, залишаючи неприємне відчуття. Найбільше дратує навіть не вона, а її нестерпний характер. Я насуплююсь — ці стіни неначе давлять на мене, стає важко тримати свій гнів у собі. 

— Я нічого тобі не винен! Я маю право мати особистий простір, у який ніхто не влізатиме, окрім мене. І ти нічого з цим не зробиш, — намагаюся достукатись до її совісті. Я не дозволю нікому влізати у мій особистий простір. Юля мовчить, лише насупила брови від гніву. Ми вийшли на вулицю, сівши в машину, не розмовляючи один з одним. Її очі були наповнені гнівом, вона явно була невдоволена, що я поставив її на місце. Я не звертав на неї увагу, лише дивився на дорогу, стискаючи кермо.  — Ну добре, ти можеш не звітувати мені, — почулася її злісна інтонація. — Проте запам'ятай собі, а краще запиши на лобі: як ти вчинеш зі мною, то я відповім тобі тим самим. Її погляд застиг на мені, а губи стислись. Я нічого їй не сказав, мені було байдуже на неї і на її гнів. — Чого мовчиш? Неначе в рот води набрав. Може, щось скажеш, Дімо? — питає вона з сарказмом на язику.

Мої губи ворухнулись, і з них вилетіла промова:— Мені немає що тобі говорити, коли ти в такому стані, — спокійно відповів я і замовк у ту мить. — Я не хочу сваритися з тобою, Дімо. Якщо в твоєму настрої винен психолог, то ми більше ніколи не підемо до нього. Ще не вистачало, щоб через нього наші відносини псувалися. — Він тут не винен. Просто не виводь мене, і все буде добре, — мовив я, поглянувши на неї.

Вдома ми поснідали. Юля запропонувала мені спокійно поговорити та трішки загладити нашу сварку, проте я взагалі не хотів розмовляти з нею, однак вирішив дати шанс нашим стосункам. — Дімо, що з тобою останнім часом? — вона бере мою долоню, трішки стискає її та дивиться на мене. Я глибоко вдихнув, думав, що їй відповісти, щоб вона просто відстала від мене. — Просто поганий настрій, мені нічого не хочеться, я вигорів, — перша думка в моїй голові прорвалася їй в очі.

— Однак це не означає, що треба грубити своїй дружині та нічого їй не пояснювати. Ми з тобою не чужі люди, Дімо. Я маю право знати, що у тебе в душі і на серці, — додала вона сухо, без емоцій.

А що я мав їй сказати? Що насправді причина мого гніву — далеко не якісь там бурі магнітні, а Віка. Я серджуся сам на себе, що не пішов проти батька. Я думав, поїду в Германію та забуду про неї, наче між нами нічого не було. Але туга за нею ще досі вирує у моєму серці, не даючи навіть спокійно прийняти душ без її образу у моїй голові. 

І я картаю себе за це — що як дурень закохався, і як дурень не можу забути її неймовірну красу. І навіть Юля не зможе заповнити цю порожнечу у моїй душі.

Раптом погляд Юлі знову натрапив на моє татуювання. — Може, нарешті поясниш мені, що це таке? —Я не знав, як їй пояснити усе, проте правду сказати не зміг.

— Колись ми з моєю знайомою Вікою грали у «правду чи дію». І коли я обрав дію, вона сказала, щоб я набив її ім'я з підписом My love. Ну, я погодився і набив. Це було ще дуже давно, ми більше не спілкуємось.

Її вираз обличчя змінився на шок:— Зрозуміло. Бачиш — можеш же пояснити, якщо хочеш, — мовила вона і пішла у нашу кімнату. Увесь день ми з нею майже не розмовляли. Я читав книгу, а вона щось робила у телефоні. Між нами потроху почав з'являтися холод, однак мене це не турбувало. Я сподівався, що все дійде до того, що вона сама ж запропонує розлучитися, однак це було лише в моїх бажаних мріях. Вночі ми відвернулися один від одного по різних сторонах ліжка, навіть не обіймаючись. Та я й не хотів обіймати ту, яку вже не кохаю.

На наступний день Юля була в хорошому настрої, наче вчора між нами не було цієї сварки. — Дімо, коханий, давай забудемо за все погане, що між нами було, та взагалі не будемо сваритись, — вона обіймає мої плечі, пильно дивлячись у мої карі очі. Я лише киваю, вона посміхається. — Як добре. До речі, у мене для тебе новина: моя виставка картин в Україні відбудеться післязавтра, тому сьогодні ми їдемо в Україну, — промовляє вона. — Чудово, тоді треба збирати наші речі, — я цілую дівчину в носик, зробив вигляд, наче радий разом з нею.

Не гаючи ні хвилини, Юля замовила білети, та ми цілий день збирали речі. Герда була поруч — вона була єдиною, хто не втручався ні в що і просто виконувала свої обов'язки. Увечері ми поїхали в аеропорт. Я міцно тримав Герду за поводок, яка хотіла усіх обнюхати. Юля була спокійною, крокувала впевнено. Лише я був насторожений — не хотілося їхати туди, звідки я тікав від самого себе. А ще гірше — туди, де я по-справжньому закохався в ту, з ким мені ніколи не бути.

Ми сіли у літак — на душі стало сумно, проте я намагався триматись. Хотілося втекти від усього поганого, що мене оточувало. Юля одразу заснула, натягнувши на свої очі маску для сну. Дорога була довгою, я шалено стомився. Коли літак сів в Україні, ми з іншими пасажирами спокійно вийшли, забравши свої речі. Я побачив батька — він стояв біля своєї машини, чекаючи нас. Ми з Юлею підійшли до нього. Я насупив брови, не хотів навіть бачити його і розмовляти. 

— Вітаю вас з весіллям, мої любі! Ну, як долетіли? — питає він. В його інтонації не було нічого щирого — лише сарказм і лицемірство.  

— Ігоре Даниловичу, ми прекрасно долетіли і гарно провели час у Германії. Чому вам під час нашого весілля довелося поїхати? — питає Юля напруженим тоном. Батько дивиться на мене, однак різко відводить погляд.

— Ну, у мене з'явилися невідкладні справи, не міг ігнорувати їх, — кидає він своєю холодною інтонацією.