Розділ 22

Вікторія

На наступний день я прокинулася доволі рано, мені було вже краще, однак усередині все ще відчувалася порожнеча, коли хресної не стало. Встаю з ліжка, промені сонця падають на нього. Я йду у ванну, вмикаю кран, набираю в долоні воду, підношу її до обличчя — мама ще спала в цей час. Роблю ранкові процедури та йду на кухню за ароматною кавою. Раптом мій телефон загудів — мені дзвонив Кирило. Я миттєво взяла слухавку, тримаючи в руках уже зроблену каву, яка віддавала тепло моїм долоням. 

— Привіт, ти як? — почувся його голос, від чого на душі стало спокійно й навіть радісно. — Привіт, вже добре. Дякую, що хвилюєшся за мене, — відповіла я, сівши за стіл. — Якщо не проти, то після того, як я закінчу зі своїми справами, зайду за тобою. Погуляємо разом, сходимо куди ти захочеш. Я можу щось смачненьке купити тобі.

Я усміхнулась. У ту мить я почала відчувати до Кирила тепло. — Добре, обов’язково погуляємо, я згодна, — вигукнулося з моїх вуст. Після нашої розмови я хотіла, щоб час швидко летів, щоб швидше побачитися з Кирилом, однак стрілки на годиннику не збиралися йти за моїм бажанням. Увесь час я чекала, поки він подзвонить у двері, щоб ми разом пішли гуляти — хоч на край світу.

Згодом прокинулась і мама. Побачивши мене усміхненою, вона здивувалась. — Доню, ти сьогодні така усміхнена, щось трапилось? — питає мама турботливим голосом. — Настрій хороший. Я сьогодні йду гуляти з Кирилом, він обіцяв купити мені щось смачненьке, а ти ж знаєш, як я люблю солодке. Вона легко засміялась. — Як добре, що ти усміхнена, доню. Сподіваюсь, ви гарно проведете час, — обіймає мама, словами неначе зігріваючи.

Нарешті почувся дзвінок у квартиру. Я миттєво побігла відкривати двері. Відімкнувши їх, я побачила Кирила — він виглядав, як завжди, гарно. — Ну що, йдемо? — усміхається він, що я трішки розгубилась. — Звичайно, хвилинку, я зберусь. 

На вулиці було трішки прохолодно. Осіннє листя валялося під ногами, його розвівав легенький вітерець, а сонечко світило на наші обличчя. Ми з Кирилом йшли, тримаючись за руки — з ним я відчувала себе спокійно. Ми проходили повз невеликий магазин смаколиків, і Кирило повів мене усередину.

— Що тобі взяти, смачненьке? — питає він з усмішкою. Я роздивляюся полиці магазину, де на кожній — усе різне, однак я знайшла полицю випічки та взяла собі улюблену булочку з маком і йогурт. — Ось це хочу, — показую, що хочу скуштувати, а він без зайвих запитань купує мені те, що я захотіла. 

На вулиці ми сіли на лавку. Між нами виникла розмова. — Кириле, а який найгірший день твого життя, той, про який тобі гірко згадувати, не враховуючи смерть батька? — вирішую задати йому таке незручне запитання, щоб дізнатися його ближче. Він відводить свій погляд та тяжко видихає повітря. 

— Ти справді хочеш це почути? Я киваю, п’ючи йогурт. По ньому було видно, що для нього мою згоду важко прийняти — розповідати мені свою історію йому боляче.

— Колись давно, ще в юності, мені було вісімнадцять років, я познайомився з прекрасною дівчиною. Її звали Марія. Вона була немов ангел. З першого погляду я закохався в її карі очі. Між нами спалахнуло кохання, ми кохали одне одного. Коли мені було двадцять, я зробив їй пропозицію. Ми одружилися, і невдовзі вона виявилася вагітною. Я був до нестями щасливий. Однак так вийшло, що під час пологів вона втратила багато крові. На його очах з'явилися сльози.

— Мого сина не вдалося врятувати. Він народився мертвим, а Марія померла від втрати крові. Тоді, коли я дізнався про це, просто хотів убити себе, не жити — полетіти на крилах до них на небо. Однак я взяв себе в руки. -Його історія торкнула мене до кісток. Бачачи його біль, я просто обійняла його, притиснувши його голову до своєї. Чомусь у ту хвилину мені захотілося подарувати Кирилу кохання, на яке він так заслуговував.

Гуляючи з ним, я розповідала йому свої кумедні історії, щоб хоч трохи розвеселити його. Він сміявся, був щасливий поруч зі мною. — Віко, ти казала, що раніше займалася танцями, так? — запитав Кирило, тримаючи руки в кишенях. — Так, з тринадцяти років я танцювала. Танці приносили мені задоволення, там у мене були хороші репетитори. Однак через хворобу мені не можна танцювати. Я сумую за танцями й сподіваюся, що все ж таки колись повернусь до них.

Я навіть не помітила, як ми з Кирилом проходили повз будинок культури, у якому я завжди танцювала. Поглянувши на нього, у голові промайнули гіркі спогади — як Дмитро біля нього жорстоко покинув мене, коли в мене мав бути важливий виступ. Занурена у свої думки, я не помітила, як перечепилася за палку під ногами та впала. — Ай! — вигукнула я. Кирило одразу зреагував. — Віко! — він допоміг мені встати. Ліве коліно було розбите в кров, біль пройшлася по нозі, я стисла зуби. — Тобі треба обробити рану. Я віднесу тебе до себе та допоможу. Раптом він підхопив мене на руки, і ми пішли до його під’їзду. У той момент мені було боляче і водночас соромно, що я змушую Кирила нести мене на руках.

У його квартирі було розкішно, та водночас затишно. Він обробив мені рану й намазав зеленкою. — Тобі не варто було нести мене на руках, я могла б піти пішки. — Віко, навіть нічого не кажи мені. Якщо тобі боляче, то я зроблю усе, щоб твій біль поменшився. Якщо треба — я її перетягну на себе, — мовив він, обробляючи мою рану на коліні.

У ту мить у мене щось йокнуло всередині, якесь інше почуття до Кирила. Він не був схожим на Діму. — Ти раніше колись був з кимось таким, як зараз зі мною? — я склала руки докупи.

— Після смерті Марії — ні з ким. Ти стала другою. Ти особлива для мене, Віко, — він злегка засоромився, сівши поруч на ліжко. — Ти також особливий для мене, Кириле, — прозвучала з моїх вуст ніжна промова. — Я дуже вдячна тобі, що не кинув мене у тяжку хвилину й залишився поруч до кінця. Його очі видавали всі почуття назовні. Він дивився на мене так, наче для нього існую лише я — і нікого більше. Моє серце билося так, неначе ось-ось вирветься до його міцних рук. Розум відключився. У ту мить ми діяли так, як відчували своїми серцями, що калатали в унісон.