Розділ 21

Дмитро

— До речі, коханий, сьогодні ми їдемо до сімейного психолога, — раптово промовляє Юля. — Навіщо він нам? — питаю я. Вона злегка всміхнулась. 

— Ну як навіщо? Щоб зміцнити наші стосунки. Тому ми зараз зберемося і поїдемо до нього.

Я не хотів їхати до якогось там психолога, щоб він з'ясовував наші відносини з Юлею, однак відчував, що ця розмова буде дуже напруженою. Зібравшись, ми виїхали. Я був напружений, боявся, що чоловік, який сидітиме навпроти мене, прочитає усю правду в моїх очах. 

— Щось сталося, Дімо? Ти якийсь мовчазний, — раптово почулося запитання Юлі, яка сиділа біля мене у машині. Я стис кермо, не бажаючи відкриватися їй.

— Все добре, — коротко відповів, впевнено дивлячись на дорогу.

Вона продовжувала щось розповідати про свої пейзажі, які малювала ще в юності. Я навіть не слухав її, хоча робив вигляд, що мені цікаво слухати її промову. Приїхавши, ми зайшли всередину і зупинилися біля двох кабінетів.

— Тобі сюди, мені туди, — вказала Юля на перший кабінет, у який я мав зайти. Мабуть, для неї був жіночий психолог, а мені — чоловічий.

Зайшовши у кабінет, зі мною привітався приємний на вигляд молодий чоловік.

— Доброго дня, проходьте і сідайте на крісло.

Моє серце шалено закалатало. Я повільно зайшов у кабінет — він був затишний — та сів навпроти чоловіка. 

— Мене звати Лукас, і я ваш психолог. Сьогодні ми добре з вами поспілкуємось, Дімо, — мовив він спокійним тоном.

Я поглянув по сторонах кімнати, боячись дивитися йому в очі.

— Почну з першого. Як мені відомо, у вас є дружина, Юлія. Скажіть, ви щасливі з нею? — почулося запитання Лукаса, яке наче давило на мою душу.

Моє дихання пришвидшилось:— Так, я дуже щасливий зі своєю дружиною, — збрехав я йому в очі. 

Він зі здивуванням розглядав мене, уважно слухаючи.

— Я бачу, ви трішки нервуєте. Таке буває у тих, хто перший раз сидить зі мною. Ви не хвилюйтесь.

Я хотів заспокоїтись, однак мені було гірко брехати навіть психологу про мій стан.

— Скажіть, Дімо, у вас є така риса характеру, яка, можливо, рідко трапляється в інших людей?

— Так, я здатен міцно кохати і не зраджувати, які б шторми не були між нами, — промовив я, опустивши погляд.

— Саме тому ви так міцно покохали Юлю? — вкололо його запитання мою душу.

— Так, я кохаю свою дружину, — у моєму тоні було зрозуміло, що я брешу.

— Дімо, вас щось турбує, і я відчуваю це. Ви щось приховуєте. Я — психолог, якщо це щось особисте, про це не дізнається ваша дружина. Але, будь ласка, не мовчіть — я вислухаю вас, — промовив він те, що я так боявся і водночас хотів почути.

— Насправді, я не кохаю свою дружину, а одружився на ній через батька. Але я кохаю іншу, яку покинув за його наказом, — вигукнув я з глибини своєї душі.

Раптом обличчя Лукаса поблідніло.

— Тоді чому зараз ви з нею? Чому не підете проти батька?

— А що я мав зробити? Він погрожував мені. Сказав, що якщо я не кину Віку, він не залишить її живою. Я мав здатися — і зараз розплачуюсь за це.

— Дімо, те, що сталося з вами — це боляче. Однак тут я безсилий. Мені дуже шкода вас. Сподіваюся, ви зможете знайти вихід, — говорив він, наче від цього мені стане легше. Однак мій стан не змінився.

ЮЛІЯ 

— Ну що, Юлю, ви не проти поговорити? — мовила мила дівчина, яка сиділа навпроти мене зі світлим відтінком волосся.

— Звичайно, не проти, — з усмішкою відповіла я. Вона усміхнулась у відповідь та зробила ковток води з пляшки.

— Ну що ж, скажіть мені, Юлю, як ви познайомились зі своїм чоловіком?

— Це сталося чотири роки тому. В той день було особливо сонячно. Я сиділа біля річки та змальовувала пейзаж навколо. Я нічого не очікувала, аж раптом до мене підійшов Дмитро, щоб познайомитись. Так і почалася наша з ним історія. Мені було весело з ним, однак нам довелося розлучитися на два роки. Проте після цього доля знову пов’язала нас у Германії, і ми обидва зрозуміли, що ще кохаємо одне одного, і він зробив мені пропозицію.

Дівчина з усмішкою слухала мою історію і наче захоплювалась.

— Це справді виглядає дуже романтично, — додала вона. — Скажіть, Юлю, як на Діму відреагували ваші батьки? Миттєво моє лице змінилося — стало сумно і гірко на душі.

— Вони не встигли познайомитись із ним. Коли мені було вісімнадцять, я хотіла познайомити Діму з батьками, які в той день поїхали в інше місто по справах, однак мали повернутись. Проте цього не сталося. — Я глибоко вдихнула повітря, намагаючись не заплакати. — В той день вони потрапили в страшну аварію… вони загинули, — мовила я.

Психолог дивився на мене з жалем:— Уявляю, як боляче вам було, Юлю. Ви неймовірно сильна, що змогли перенести це страшне горе.

— Після їх смерті Дмитро був поруч, він підтримував мене. Я була йому дуже вдячна.

— Юля, скажіть чесно, ви щасливі зі своїм чоловіком? — питає вона, склавши руки докупи.

Між нами повисла тиша. Я дуже була щаслива з Дімою, але глибоко в душі згадувала Стаса — того самого, з ким зрадила Дімі.

Він сподобався мені, коли ми випадково зустрілися поглядами у парку. Наші таємні зустрічі запам’яталися мені надовго. Тому я вирішила кинути Діму і втекти зі Стасом за кордон. Я так і зробила. Діма намагався утримати мене, проте я просто пішла, залишивши його самого. Зі Стасом мені було набагато краще — він відносився до мене як до принцеси. Однак з часом я зрозуміла, що не хочу втрачати Діму, і розійшлася зі Стасом. Якщо чесно, я ні краплі не жалію, що покинула його, адже головне — що Діма любить мене, а я його.

— Я дуже щаслива зі своїм чоловіком. Він — моє щастя, моє життя, моє серце. Ми ніколи більше не покинемо одне одного, — вимовляю я, дивлячись на психолога.

— Скажіть, а якби ваш чоловік опинився в небезпечній ситуації, на що б ви пішли, щоб врятувати його? — запитала дівчина. 

— Абсолютно на все. Я життя віддам за Діму, аби він жив, — сказала я.

В той момент я збрехала. Так, я могла сильно кохати, проте віддавати життя я не була готова, бо була вище цього. Віддавати життя за чужу людину, яка для тебе просто чоловік — абсурд. Кожен має сам відповідати за своє життя, і як він захоче, туди життя його і приведе.