Розділ 20

Вікторія 

Після похорону ми з Кирилом повертаємось до лікарні. Як сказав лікар, на його думку, мені потрібен спокій — прийти до тями після усього, що я пережила. Лежу у палаті, дивлячись у стелю, згадую Хресну, і рана на серці знову кровоточить. Кирило сидить поруч і намагається підтримати.

— Я не можу більше бути тут, Кириле, полетіли назад в Україну, будь ласка, — повертаюся до нього обличчям, щоб зловити його реакцію.

Він легко стискає мою долоню. — Віко, у тебе епілепсія, тобі потрібно лікуватися. В Україні немає лікаря, який лікує цю хворобу, — промовив він.

— Я знаю, але не хочу залишатися в Італії.Тут померла Хресна, а це тільки посилюватиме мій стрес. І з лікарні мене не випишуть… Прошу, Кириле, поїхали в Україну. Я скучила за мамою, — намагаюсь змилосердити його, пускаючи сльози на очах.

Він із жалем дивиться в мої очі, які вже виплакали все, що мали. — Ну добре… Проте що ти скажеш лікарю? Як лікуватимешся в Україні? — питає він.

— Повір, там мені стане набагато краще. Я обов’язково відновлюсь. А лікар, я думаю, зрозуміє мене. Ми разом пішли до кабінету лікаря, щоб мене виписали.

— Віко, ви впевнені, що хочете поїхати назад? — питає лікар, зібравши руки докупи. Роблю глибокий видих та впевнено відповідаю: — Так, лікарю. Мені немає що робити в Іспанії. Тут мій стан ніяк не вилікується, а тільки погіршиться.

Він глибоко видихає і пильно дивиться на мене, наче думає над тим, що мені відповісти:— Ну, якщо ви так думаєте, тоді можете летіти в Україну. Однак прошу вас, Віко, не нервуйте багато, побільше гуляйте на свіжому повітрі.

Ми попрощалися з лікарем та, зібравшись, вийшли з лікарні. На вулиці було пасмурно, темні хмари з’явилися в небі.

— Я замовлю нам квитки в Україну, а ти збери свої речі, домовились? — Кирило тримає мою руку, пильно дивлячись в очі. Я лише киваю та замовляю собі таксі до мого дому.

Приїхавши на місце, відчиняю ключами будинок та заходжу всередину, вмикаю світло. В цих стінах залишилась тінь Хресної, запах її парфумів зі запахом ванілі. Крокую до її кімнати та повільно відчиняю двері — може, це просто був сон, і вона зараз просто спить на ліжку, повністю здорова. Однак бачу лише порожнє ліжко, акуратно застелене; подушки рівно лежать, наче на них ніхто ніколи не спав. 

Сідаю на стілець та оглядаю кімнату, яка просякла її запахом, її присутністю. Знову стає тяжко на душі від уявлень, які малює моя голова. Виходжу та щільно зачиняю холодну вже кімнату, яка похолола, коли її не стало. Крокую до своєї кімнати та дістаю свою велику валізу, починаю збирати речі. Кожен рух дається важко — усвідомлювати, що приїхала з нею, а летиш в Україну лише з її образом у своїй голові. Бідна мама, вона напевно також пережила стрес… Я повинна бути з нею.

Зібравши всі речі, я зателефонувала Кирилу, який повідомив, що усе вже готово і ми можемо відлітати.

В аеропорту було багато людей, які постійно кудись квапились: хтось радів, хтось був роздратований. Ми з Кирилом були спокійні, хоч усередині все руйнувалося. Сівши у літак, який ось-ось мав злетіти, я востаннє глянула на краєвид Італії, щоб назавжди забути цей жах, який мені довелося пережити у цій країні. Я дуже вдячна Кирилу — він був поруч зі мною до останнього, не дав мені впасти. І зараз він поруч, розділяє моє горе.

Підготувавшись, літак спокійно почав взлітати. У цей момент моя душа неначе трішки заспокоїлася. Не помітивши як, я провалилася в сон, лігши на плече Кирила, який не спав. Дорога була довгою, я майже всю її проспала, немов маленька дитина. У салоні було тихо, хоч людей було багато.

Після того, як літак сів, ми всі повільно й обережно спустилися сходами. Бачу маму — вона виглядала стомленою, на її очах з’явилися сльози, коли ми зустрілися поглядами. — Донечко… — вимовляє вона й іде мені назустріч. Ми міцно обіймаємося. — Мамо… Хресна померла, — вимовляю я крізь сльози.

Вона плаче ще більше. Я витираю свої сльози та знайомлю її з Кирилом, який тримав наші валізи в руках:— Мамо, знайомся — це Кирило, мій друг. Він допоміг мені перенести цей важкий період. Вона з теплом розглядає його. 

— Кириле, знайомся, це моя мама, Дарина Олексіївна. — Познайомила я їх, і між ними одразу виникли хороші враження одне про одного.

Викликавши таксі, ми втрьох поїхали до квартири мами. Усю дорогу я обіймала маму, тримаючи свою голову в неї на плечі.

Вдома я перевдяглася і вирішила поспати, поки Кирило розмовляв на кухні з мамою.

КИРИЛО

Ми з Дариною Олексіївною вирішили познайомитись ближче, п’ючи чай. Мені було приємно сидіти з нею — як із матір’ю дівчини, у яку я закохався ще з першого дня.

— Кириле, а у тебе в Україні є хтось із рідних? — питає вона, дивлячись на мене. Я склав руки докупи, шукаючи у своїй голові відповідь на її запитання.

— Так. Брат рідний і вітчим. Мама покинула нас ще в дитинстві, а рідний батько помер, — одразу ж відповів я.

— А як звати брата та вітчима? — вона зробила ковток гарячого чаю, який стояв на столі.

— Брата — Дмитро, а вітчима — Ігор Данилович.

Раптово її вираз обличчя змінився — вона стала шокованою. Я одразу відчув, що щось не так:— Щось не так? Ви якась схвильована, — кажу я. Вона тяжко вдихнула свіже повітря.

— Кириле, те, що я тобі зараз скажу, залишиться між нами. Віка не повинна цього знати від тебе, — її тон змусив пробігтися мурашками по моєму тілу.

Я напружився:— Насправді Віка раніше зустрічалася з Дмитром, однак він жорстоко покинув її.

Раптово моє серце шалено закалатало від цієї новини, проте я зберігав спокій.

— В якому сенсі покинув? — перепитую я.

Вона опустила погляд:— Погрався з нею, а після залишив одну плакати на дорозі. А потім у неї виявили епілепсію.

Від почутого злість закипає в грудях. Дмитро з самого дитинства був недоступним, але щоб так вчинити з Вікою… Хто він узагалі такий? Мерзотник:— Я обов’язково поговорю з ним. Я це так не залишу, — миттєво кажу.