Розділ 19

Дмитро

— Так, — хрипким голосом промовляю я, від чого з гостей, наче, спав тяжкий камінь в очікуванні моєї відповіді. Юля посміхається, тримаючи в руках білий букет.

— Ну що ж тоді, оголошую вас чоловіком та дружиною. Можете поцілувати свою дружину та надіти обручки, — мовив чоловік, який стояв між нами.

Юля наближається до мене й тягнеться до моїх губ. Я неохоче підхоплюю її поцілунок, відчуваючи смак її гірких вуст, які зовсім не хочеться цілувати. Вона бере обручку до своїх рук і надягає мені на палець, дивлячись в очі. Мені також довелося взяти її руку та з усмішкою на обличчі надіти цю кляту обручку на її тоненький пальчик.

Усі гучно аплодують нам. Я бачу задоволення батька, який сидів разом з усіма й спостерігав за нашим фальшивим коханням.

Після церемонії ми всі сіли за стіл у ресторані. Я відчував напругу від гостей навколо — людей, яких навіть не знав. Напевно, це були татові колеги. Юля була щасливою, тримала мене за руку, а я не хотів цього весілля. Єдине, про що я думав, — це про Віку, яку, як дурень, покинув, а тепер розплачуюсь за це, тримаючи за руку не її, а Юлю, яка навіть не здогадується, що я її не кохаю. 

Усі веселилися, говорили тости, які я навіть не чув через хаос у голові. Але один тост змусив мене заглушити думки — це був тост мого батька, який явно хотів вколоти мене словами, тримаючи в руках бокал шампанського. 

— Дорогі наші Юля та Діма, — солодкою інтонацією почав він, усміхаючись. — Рівно два роки тому ви познайомилися і навіть не здогадувалися, що це приведе вас до весілля. Пам’ятаєш, синку, як ти завжди розповідав мені про Юлю, яка вона неймовірна художниця, малює свої гарні відомі пейзажі?

Дивлюся йому просто в очі, ледь стримуючи свій гнів, щоб не зірватися й не вдарити його з усієї сили в цю підлу морду. І байдуже, що він мій рідний батько. — Хочу побажати вам, діти мої, сильного кохання. Кохайте одне одного і будьте щасливі, — завершив він.

Юля радісна, посміхається, щаслива, а я мушу терпіти все це, знаючи, що тепер ми чоловік і дружина. Весілля було в самому розпалі. Усі веселились, вітали нас, танцювали. Я не витримую цієї напруги й іду до вбиральні, щоб хоч трохи побути в тиші, якої мені так не вистачає.

Знімаю свій піджак, кидаю його вбік, дивлюся на себе в дзеркало та беруся за голову, в якій лунає лише голос Віки, її крики:— Дімо, я ніколи тобі цього не пробачу...

— Що ти тут робиш? — розірвав мої думки голос батька, який стояв позаду, тримаючи руки в кишенях.

— А тобі яке діло? Іди, веселись. Ти домігся свого — зламав моє життя. Через тебе я мушу терпіти все це! — мої очі засяяли від сліз і гніву, що в них збиралися.

— А що ти хотів? Одружитися на цій повії Вікторії? — холодно кинув він.

Злість закипає у венах. Я підходжу до батька, хапаю його за костюм і притискаю до стіни.

— Не смій про неї навіть кривого слова сказати! Інакше ніякого весілля не буде — я розповім Юлі правду і поїду шукати Віку! Байдуже, що ти потім зі мною зробиш! Я кохаю Віку, а не Юлю! — в моїх очах палає злість, але він лише сміється мені в обличчя, наче це все просто жарт.

— Ти нічого не скажеш і не зробиш. А якби продовжив бути з Вікою — більше б живою її не побачив. Не грайся з вогнем, Дімо. Ти безсилий проти мене. З самого дитинства ти був слабким. Навіть не міг нічого сказати в мою сторону. Не думаю, що зможеш сказати щось Юлі, якщо так кохаєш свою дорогоцінну Вікочку і не хочеш, щоб я влаштував їй проблеми. Тому вгамуй свій гнів, відпусти мене та з посмішкою повертайся до своєї дружини.

Від цих слів мене наче переклинило — я з усієї сили вдарив батька в щелепу. Мене охопив гнів і відчуття несправедливості. Він навіть не намагався зрозуміти мене, не спробував поставити себе на моє місце. Говорить так, наче я нічого не вартий.

У мить він бере мене за сорочку, в його очах палає лють.

— Вгамуйся, Дімо! Твоє кохання до цієї дівки повністю знищило тебе! — кричить він. Я звільняюся з його міцної хватки та промовляю одне:— Це ти мене знищив, не Віка, а ти.

Натягнувши свій піджак, я вийшов із вбиральні, повернувшись до Юлі.

— Коханий, де ти так довго був? Я хвилювалася, — питає вона, не відводячи погляду.

— Мені було не по собі. Не хвилюйся, зараз усе добре, — відповідаю я, намагаючись усміхнутись, щоб знизити напругу, яка зависла між нами.

— До речі, через тиждень у мене буде виставка моїх картин у музеї в Україні, тому ми не будемо так довго затримуватись у Германії й повернемося додому, — мовила вона.

— Добре, як скажеш, — відповів я коротко. 

— Може, підемо потанцюємо? — питає Юля, тримаючи мене за руку. 

— Юль, пробач, але я не хочу витрачати енергію на ці танці.

Вона здивувалася, проте швидко сховала емоцію.

— Ну добре, однак сьогодні в ліжку ти маєш віддати мені всю свою енергію. Це ж наша перша шлюбна ніч, — вона огортає мої плечі й обіймає мене.

Увесь день я думав про Віку. Навіть коли разом із Юлею різав весільний торт. Батька я не бачив — мабуть, поїхав кудись після нашої сварки.

Під кінець весілля всі нас вітали, а коли воно закінчилося, ми повернулися додому — шалено стомлені. — Дімо, ну ти не міг зробити хоч трохи романтичну атмосферу? Свічки запалити, або хоча б квіти купити? Таке враження, що повертаємось не з весілля, а зі звичайного дня, — сказала Юля, заходячи до нашої великої спальні з м’яким ліжком.

— Ну вибач, я не знав, що це так обов’язково, — відповів я, знімаючи піджак. Її погляд змінився, став ніжним. Вона підійшла до мене й обійняла, дивлячись просто в очі.

— Ти мій чоловік, — прошепотіла вона, наближаючись вустами до мого вуха. — Покажи мені, як ти кохаєш мене, Дімо, — благала вона, тулячись до мого тіла. — Ну добре, тоді покажу, — відповів я. Ми впали на ліжко. Юля не припиняла цілувати мої губи, повільно знімаючи з мене сорочку. Для мене все було в тумані — моя злість і ніжність змішалися. Цілуючи Юлю, я уявляв Віку. Тому віддавав їй усього себе, як вона того хотіла.