Розділ 18

Вікторія

— Ви впевнені, лікарю? — перепитую я, намагаючись не заплакати прямо у його кабінеті. Він тяжко набрав повітря в легені.

— Мені дуже шкода, Вікторіє, але це правда. Ваша хресна зараз знаходиться в реанімації, її стан тяжкий.

Між нами повисла тиша. Здавалося, що я чую стукіт свого серця, яке гучно калатало від стресу. Вмить з моїх очей покотилися сльози — я не змогла стримати свій біль.

— Можна її побачити, лікарю? Хоч трішки, — хрипким голосом запитую я з тремтячими руками.

Він підтягнув окуляри до очей та відповів:

— Зараз ні, ваша хресна спить. Але завтра ви зможете її побачити. Однак, Віко, вам не слід нервувати.

Я вийшла з його кабінету та сіла на скамейку. Дихати ставало важко, я не могла заспокоїтись, знаючи, що моя хресна помирає. Коридор був майже порожній, лише медсестри проходили повз. 

Усю ніч я не спала, аж поки не побачила перші промінчики сонця, що пробилися крізь вікна лікарні. Раптом до мене підійшла медсестра й повідомила, що хресна чекає мене в палаті. Я ривком піднялася з місця й пішла до неї, ледь стримуючи сльози.

Повільно відкриваю двері палати — мій погляд одразу впав на неї. Вона лежала, дивлячись у вікно. Її погляд ковзнув на мене, а на обличчі з’явилася посмішка.

— Віко... — прошепотіла вона.

Вона простягнула до мене свої змучені руки, бажаючи обійняти. Я одразу, зі слізьми, кинулася до неї з обіймами, повними тепла і любові.

— Хресно... прошу, не залишай мене... — плачу я їй у плече, не вірячи, що вона скоро помре.

— Не плач, дорога моя, прошу, не плач... Раптом вона трішки привстала, взявши мене за обидві руки. Її погляд був в’ялий.

— Так, я знаю, що помру. Ніхто не застрахований від цього, — з її очей покотилися маленькі слізки. — Проте прошу тебе, не оплакуй мене. Тобі не можна нервувати, ти ж знаєш. Пам’ятай лише хороше, що було між нами. Вона усміхнулася крізь сльози.

У горлі сидів ком, не даючи навіть нічого сказати, просто прийняти цю реальність і пережити цей жах. Я ще міцніше обійняла хресну, заплакавши — душа розривалася, коли в голові промайнули наші спільні моменти: як вона вчила зі мною уроки, поки мама була на роботі, як допомагала доглядати за мною маленькою. Не можу повірити, що життя забирає у мене тих, кого я дуже люблю і ціную. Спочатку Діма, який безжально покинув мене, а зараз і хресна, якій залишилось не більше двох днів.

— Дякую тобі за все, хресно. Я завжди пам’ятатиму тебе, — промовляю я тремтячими губами. Раптом до палати зайшла медсестра з якимись уколами в руках.

— Я вибачаюсь, однак вашій хресній треба спокій. Будь ласка, покиньте палату. Відхилившись від хресної, я в останній раз поцілувала її руку та вийшла з палати, дивлячись зі слізьми на неї.

Присівши на скамейку в коридорі, я зрозуміла, що сама перенести її смерть не зможу. Тому вирішила набрати Кирила, щоб він був зі мною в цей важкий час.

— Ало, привіт, Віко, — почувся його радісний голос на іншому кінці слухавки.

— Привіт... ти б не міг зараз приїхати до лікарні? — питаю, намагаючись заспокоїти істерику в душі.

— З тобою щось сталося? — вмить змінився його тон на хвилюючий.

— Не зі мною... з хресною. Вона помирає... приїдь, будь ласка. Мені зараз потрібна підтримка.

— Співчуваю. Через пів години буду, — мовив він і кинув слухавку.

Через пів години Кирило приїхав до лікарні та підійшов до мене. Я розповіла йому усе. Він взяв мене за руку.

— Віко, те, що сталося з твоєю хресною — це навіть ворогу не побажаєш. Мені дуже шкода, — почувся співчутливий тон Кирила.

Він пригорнув мене до себе, і я не змогла стримати сліз.

— Вона була дуже рідною людиною для мене, Кириле. Завжди була поряд. Привезла мене до Іспанії, щоб лікувати від епілепсії... а вийшло так, що сама захворіла на рак легень, — я опустила погляд.

— Тепер зрозуміло, чому вона так тяжко кашляла... — тихо сказав він. — Я буду поряд, Віко. Ти можеш покластися на мене, як на хорошого друга. Його ніжний погляд ковзав по моєму обличчі. 

— А як ти переносив смерть близької людини, Кириле? — почулось моє запитання.

Він важко вдихнув. Стоячи близько до його грудей, я почула биття його серця — воно наче прагнуло вирватися назовні.

— Мені також було важко переносити смерть рідної людини. Після того, як мій батько помер, коли мені було п’ять, мама знайшла собі іншого чоловіка й народила від нього сина — мого брата. А потім покинула нас обох. Вітчим не звертав на нас уваги, я мав усе тягти на собі. А коли минули роки — просто поїхав до Іспанії. Але смерть батька я переживав довго...

Його історія немов пробралася в мою душу до найвразливіших місць. І в одному я точно була права — ми з ним схожі.

Увесь день ми провели біля палати хресної. Нас туди не пускали, я весь час не могла знайти собі місця, постійно нервувала, чекаючи новин від лікарів. Вночі Кирило запропонував мені поспати на його плечі — він пообіцяв повідомити, якщо щось стане відомо щодо стану хресної. Я дійсно хотіла спати, тому не могла відмовитись. Лігши йому на плече, навіть не помітила, як провалилася у глибокий сон.

Прокидаюся від того, що Кирило злегка штовхає мене по руці. Я вмить прокинулась, наче й не спала. На годиннику було вже близько четвертої ранку. Але я знала — якщо він розбудив мене, отже, сьогодні на планеті перестало битися серце моєї хресної. 

— Щось відомо про хресну? Кириле, не мовчи! — одразу питаю я, і на очах з’являються сльози.

Він тяжко вдихнув та опустив погляд.

— Віко... тільки що з палати твоєї хресної вийшла медсестра й повідомила, що вона померла. 

Вмить усе затихло. Годинник на стіні, який був голосніший за всі голоси, замовк. В голові лунав відголос її останнього сміху — в ту мить вона була щасливою й навіть не підозрювала, що її життя закінчиться.

Сльози йшли самі по собі, наче так і потрібно.

Раптом двері палати відчинилися — і на лікарняній кушетці везли її мертве, вкрите білою тканиною тіло.