Розділ 17

Віка

На наступний день я дуже непокоїлася за хресну — вона виглядала в’ялою. Сиджу на кухні, тримаючи обома руками чашку, повільно ковтала чай. Несподівано вона повільно зайшла на кухню. Під очима були страшні мішки, а погляд — порожній. 

— Хресно, ти як? — запитала я, піднявшись зі стола й підійшовши до неї.

Вона взяла мене за руку:— Добре, люба, мені вже краще… кхе-кхе.Хресна тяжко закашлялась. Мене дуже непокоїв її стан.

— Хресно, так не піде, тобі потрібно до лікаря.

— Який лікар, Віко? Тобі немає чого переживати за мене. Я повністю здорова, просто простудилась на вулиці, ось і все, — зробивши собі чай, відповіла вона, огорнувши себе чорною кофтою, що була на ній.

— Сьогодні субота, іди краще кудись погуляй з Кирилом. Он диви, яке сонечко світить за вікном, — вона поглянула у вікно. На вулиці й справді було сонячно.

— Я не можу залишити тебе в такому стані, тому що хвилююся за тебе. Ти мені як друга матір, — в цей момент на моїх очах з’явилися сльози. — Хресно, якщо з тобою щось станеться, я не переживу цього.

Вона пригорнула мене до себе, гладячи рукою мою голову, занурену в її обійми.— Ну що ти, люба. Не переживай за мене. Я сильніше обійняла її.

— Повір, зі мною нічого не станеться. Я вилікуюсь, — хресна відхилилася від мене й витерла мої сльози своїми тремтячими руками. — Не плач, прошу. Мені боляче дивитись, як ти плачеш.

Я вмить прибрала сльози зі свого лиця та посміхнулася, вірячи, що вона одужає.

— Ти вчора втомилась на роботі. Йди, дорогенька, погуляй. Дозволь собі відпочити. Можливо, і Кирила зустрінеш — разом проведете час, — її голос був низький, однак було видно, що вона трималась як могла.

— Добре. Однак прошу: якщо тобі буде погано — подзвони мені, я завжди на зв’язку. Вона лише махнула головою.

Вдягнувшись, я наостанок міцно обійняла хресну, поглянувши на неї змучену, а після вийшла з дому. Якраз подзвонив Кирило:— Ало, привіт. — Привіт, ну що, куди сьогодні підемо гуляти? — запитав він. — Ой, навіть не знаю. Давай у кафешку, а потім підемо до парку, — мовила я, переходячи дорогу. — Добре, домовились. Тоді я чекатиму тебе у кафешці, тут неподалік.

Кинувши слухавку, я на таксі поїхала на місце.

Приїхавши, я побачила приємну на вигляд кафешку. Вона була невеликою. Оглянувши дорогу, я зайшла усередину, де за першим столиком сидів Кирило. Усередині було дуже затишно: жовто-оранжеві відтінки стін та гарні пейзажі на них додавали особливої атмосфери. В приміщенні було тихо, навіть люди, які ще були там, не порушували цю тишу, а навпаки підтримували її на фоні спокійної музики, що тихо лунала по всій кафешці. 

Я сіла поруч із Кирилом на м’який оранжевого кольору стільчик із гарною спинкою. На столі стояла кава і, як не дивно, моє улюблене тістечко. Кирило злегка усміхнувся, склавши руки докупи.

— Як ти, Віко? — його тон лунав так, наче для нього це було дуже важливо:— Добре, однак дуже непокоюсь за хресну, — повільно смакуючи тістечко, відповіла я.

— А що з нею? — він підняв одну брову, здивувавшись. Набравши побільше повітря в легені, щоб не заплакати, я взяла себе в руки. — Вона тяжко хвора. Говорить, що з нею все гаразд, але я ж не сліпа — бачу, що їй погано. А йти до лікаря відмовляється чомусь. Однак я сподіваюся, що з нею усе буде добре. Кирило дивився на мене з жалем, ніби хотів підтримати, тяжко видихнувши повітря з його легень.

— Розумію тебе. Я взагалі не пам’ятаю своїх хресних. Мене хрестили, коли я був ще дуже маленький. Мама покинула мене, батько взагалі забував про мене. Тому коли мені виповнилося 26, я поїхав до Італії й зараз живу тут уже два роки. В цей момент мені здалося, ніби у нас із Кирилом є щось спільне. Навіть не історії, а душі.

— А я свого батька взагалі не пам’ятаю. У мене є тільки мама і хресна. Навіть немає брата чи сестри. Кирило, побачивши мій стан, вирішив розрядити обстановку. 

-Не проти пройтись? 

— Ні, не проти. Я встала зі столу, накинувши сумку собі на плече. Ми йшли тоненькою доріжкою, сяюче сонце падало на наші обличчя.

— Кириле, а якби тобі дали вибір: зробити боляче своїй коханій або піти проти всіх, але її не відпустити? — запитала я, піднявши погляд на нього. Він замислився. Було видно, що його зачепило моє запитання. 

— Якщо б хтось захотів, щоб я зробив боляче своїй дівчині, я б у першу чергу зробив боляче тому, хто це сказав. Але свою дівчину б ніколи не кинув. Я не з тих, хто виконує бажання інших. Собі ціну я знаю. А чому ти питаєш?

Він кинув на мене свій погляд, і я розгубилась.

— Просто стало цікаво почути твою відповідь.

Раптом ми з Кирилом побачили на вулиці групу музикантів. Вони грали романтичну атмосферну музику. Він спочатку поглянув на них, а потім на мене, від чого я засоромилася.

— Ходімо потанцюємо, не проти?

Я промовчала, і ми мовчки пішли до них, зупинившись неподалік. Кирило пригорнув мене до себе, взявши за талію, а я обхопила його широкі сильні плечі. Я хвилювалася, моє серце шалено калатало. «А що, якщо під час танцю я наступлю йому на ногу та усе зіпсую?» — безглузді питання роїлися в моїй голові. Але Кирило поглянув мені в очі — і я зрозуміла: навіть якщо наступлю, він не залишить, не втече, а лише посміється й зацілує у своїх обіймах.

Я притулилася до його плечей та поклала голову на них, відчуваючи, що з ним я — у безпеці, що з ним я можу бути собою. Біля нас зібралася невеличка толпа людей: хтось просто дивився, хтось знімав на телефон, інші шепотіли, як ми підходимо одне одному.

Його сильні руки обіймали мене. Я відчувала в його обіймах — дім. Після танцю всі гучно нам аплодували, навіть музиканти. Ми справили на всіх враження. Відійшовши, ми сіли на лавку неподалік.

— Це було неймовірно, Віко, ти така ніжна, коли танцюєш, — Кирило закохано дивився на мене, не відводячи погляду.

Я усміхнулася.— Ну звичайно. Я взагалі-то професійна танцюристка, танцюю з тринадцяти років, май на увазі.

Ми обоє гучно засміялися. Я вперше відчула справжню турботу й щирість зі сторони Кирила.