Розділ 16

Дмитро

Дивлюся своїми безнадійними очима на обручку, що тримаю в руках. Душа розривається, хочеться плакати. Розуміючи, що Віка десь далеко живе собі далі, я, як дурень, ще думаю про неї і люблю, а маю одружитися на Юлі. На моїх очах з'являються сльози.

— Я мерзенний боягуз! Не можу навіть протистояти своєму батькові…

Я відставив обручку убік. Мої надії, моє кохання — все зламане. Повертаюся до своєї кімнати і падаю на ліжко, а хотілося б у обійми моєї Віки. Уявляю її поруч, як вона обіймає мене, захищаючи від усього поганого. Засинаю в її обіймах у своїй фантазії про неї. Наступний день виявився важким. Сьогодні я маю зробити пропозицію Юлі, запросити її на побачення, а після — як актор, надягти маску радості, стати перед нею на коліно та небажано вимовити:— Ти станеш моєю дружиною?

— Ти впораєшся, Дімо, з часом стане легше, — говорить мені мій внутрішній голос, щоб хоч якось заспокоїти мене.

Стою у ванні й пильно дивлюся на себе в дзеркало. І бачу не себе, а вигорілого хлопця з розтріпаним волоссям, без іскри в очах. Я став сам на себе не схожий. Раніше я був сильним, впевненим у собі чоловіком, однак життя добре потягало мене так, що я зламався. Я нікому не потрібен. Ні батьку, який просто використовує мене, ні мамі, яка покинула мене, коли я був ще дуже маленький, ні Вікі, яка ніколи не пробачить мене. Серце стискається, уявляючи, як Юля своїми руками буде торкатися мене, цілувати в губи. Стає гидко від цих думок. А, можливо, з часом я знову зможу покохати її, а після — її обійми стануть не тягарем, а домівкою, де я зможу заховатися від усіх і врешті-решт залишити Віку у минулому.

Вмиваюся холодною водою і набираю Юлію, щоб зустрітися з нею. Ми домовились зустрітись у парку. Я сказав їй, що хочу поговорити. Зібравшись, я вийшов на вулицю та виїхав до неї. Побачивши її у вікні машини, я вийшов і підійшов до неї. На її обличчі засяяла посмішка, коли її очі спинилися на мені.

— Привіт, котик, щось трапилось? — обійнявши мене, запитала Юля. Я глибоко вдихнув та награно усміхнувся, ніби мені приємно від її обіймів, продовжуючи наш діалог.

— Привіт, я…

Раптом я здалеку побачив машину мого батька, який сидів та дивився на нас із Юлею. Він явно чекав нашої близькості. Головою він дав мені команду, щоб я діяв. Розгубившись, я поглянув на Юлію. Я був повинен її поцілувати, щоб вона повірила, що я «кохаю». Дихати було важко, проте я взяв себе в руки та миттєво нахилився до її гірких губ, пригорнувши до себе. Вона здивувалась, але відповіла мені на поцілунок, огорнувши мої широкі плечі своїми стрункими, як струна, руками. Ми відхилилися одне від одного та поглянули одне одному у вічі. В її очах читалося кохання, а в моїх — гіркий біль.

— Я кохаю тебе, — вимовляю я пошепки, притулившись до її лоба.

Поглянувши у бік, де була машина мого батька, я побачив, що на тому місці вже ніякої машини не було. Мабуть, він задовольнився та поїхав по своїх справах.

— Я також кохаю тебе, Дімо, — вимовляє вона, притулившись до мого тіла.

Моє тіло відповідало на її ніжність, але не розум, який уже знав, що моїм коханням назавжди залишиться моя Віка.

— Давай забудемо про усе погане, що було між нами, а будемо пам’ятати тільки хороше. Згоден?

— Згоден, звичайно, — з брехнею на язику відповідаю я, огорнувши Юлю обома руками, уявляючи, що це Віка.

Увесь день ми були з Юлею разом. Її посмішка нагадувала мені Віку, яка навіть після усього не виходила з моєї голови. Увечері ми з батьком та Юлею сиділи в ресторані та спілкувалися. У нього був план, як мені через офіціанта зробити їй пропозицію. Юля з опущеним поглядом розглядала свою тарілку, про щось роздумуючи. Раптом до нас підійшов офіціант. Він тримав піднос, на якому щось було. Юля здивовано поглянула на нього.

— Ви, напевно, помилилися, ми нічого не замовляли.

Офіціант прибрав кришку, і перед її очима з’явилася обручка, яка гарно лежала на підносі. Вона здивувалась і зраділа, схрестивши руки та посміхнувшись.

— Боже, невже…

Батько поглянув на моє сумне лице, проте ніяк не відреагував, а лише посміхнувся. Мені нічого не залишалося, як піднятися зі стільця й у цю мить стати на одне коліно перед нею. Я повільно взяв обручку, намагаючись виглядати впевнено. — Юль, я… хотів запитати…

Толпа в ресторані почала гучно аплодувати. Я неохоче став на одне коліно з відкритою червоною коробочкою. Вона радісно підвелася та сама одягла кільце на свій палець, вигукнувши:— Я згодна!

Її вуста торкнулися моїх, а батько аплодував разом з усіма присутніми, дивлячись на моє награне, несправжнє щастя. Моє серце в ту мить стискалося від болю. Я був у глухому куті. Після цієї вистави ми прогулювалися втрьох. Юля тримала мене за руку, поглядаючи на свою руку й дивлячись на обручку, яка сяяла на її пальці.

— Я така щаслива, Дімо.

Я лише натягував на себе посмішку, роблячи вигляд, що щасливий.

— Дуже радий за вас, — промовив батько, кинувши свій задоволений погляд на нас.  — До речі, раджу вам не затягувати з весіллям, а одразу ж одружитися. Я допоможу вам організувати розкішне весілля, підготовка до нього триватиме всього одну неділю, — додав він.

— Ігоре Даниловичу, це було б прекрасно, я згодна. А ти, Дімо? 

У цю мить я поглянув у його очі. Він був задоволений тим, що виграв у цій грі. А мені залишалося лише погоджуватись на його пропозиції. Проте я похитав головою, що також згоден. 

— Чудово. Тоді завтра ж почнемо підготовку, — заявив батько.

Минуло п’ять днів.

Стою перед дзеркалом, одягнений у гарний чорний весільний костюм, який добре пасував до моїх плеч, що були трішки знижені. На обличчі сяюча посмішка, на душі — тягар і туга. Я ніколи не думав, що одружуся на некоханій жінці. За ці п’ять днів батько відклав усі свої справи й організував нам прекрасне весілля, орендував великий ресторан, де будуть його колеги або ж просто знайомі. Усі будуть по-справжньому веселі, а я лише надягну цю маску, щоб не видати себе справжнього.