Розділ 13

Між нами виникла незручна тиша, здавалося, що я навіть чую кроки інших людей на вулиці. Погляд хлопця мандрував по мені, досліджуючи кожен сантиметр мого тіла. Його темні очі зупинилися на моїх зелених, і в цю мить мені неначе забракло повітря. 

— Не хвилюйся, я просто хочу познайомитися з тобою, — від його спокійного тону з мене неначе спав тяжкий камінь. Я спокійно видихнула, проковтнувши клубок, який стояв у мене в горлі, не даючи нічого сказати.

— Сідай, будь ласка, — хлопець направив мене сісти поруч із ним на інший край стола.

Я спокійно сіла, підсунувши стільчик ближче до столу, та злегка опустила лікті на нього. За вікном уже панувала темна ніч, людей майже не було на вулиці, як і в ресторані. Лише ми удвох.

— Мене звати Кирило, — він хотів привітатися рукостисканням і простягнув долоню через стіл. Я ввічливо у відповідь потисла йому руку. 

— Приємно, мене звати Вікторія. Кирило злегка усміхнувся.

— Мені також приємно. Чим займаєшся, Віко? — спершись об стіл руками, він легко нахилився в мою сторону, неначе намагаючись скоротити відстань між нами, яка й так була невеликою.

— Та ось недавно влаштувалася працювати у цьому ресторані. Я взагалі з України, мені довелося приїхати в Італію лікуватися через свою хворобу — епілепсію. Він застиг, не зміг приховати здивування від почутого. 

— І як ти лікуєшся? Приймаєш пігулки? — його темні очі спинилися на моїх, наче темна ніч.

— Не зовсім. Так, я п’ю пігулки, проте ще й кожного понеділка йду до італійського лікаря, щоб він оглянув мене й зробив аналіз: чи я йду на поправку, чи поки нічого не змінюється.

— А ти сама в Італії? Чи з кимось? Запитав він.

— Я приїхала сюди з хресною, ми живемо разом.

Він ніби заспокоївся від почутого та знизив плечима. — А ти сам, Кириле, де працюєш? — я нахилилася тілом до нього. 

— Працюю в офісі, у мене є власний бізнес, — одразу ж відповів він і поглянув у сторону вікна. У ресторані було притушене світло, лише маленький абажур освітлював наш стіл. — Я живу сам, мої рідні знаходяться в Україні, — додав він.

Я глянула на годинник: 22:40. Залишалося десять хвилин до закриття ресторану. — Кириле, нам через десять хвилин уже треба закривати ресторан, тому ми ще можемо поговорити завтра. Він кивнув головою. 

— Добре, дякую за розмову, Віко. Завтра зустрінемось. Несподівано він дістав аркуш паперу й, взявши ручку, почав щось писати, спершись руками на стіл.

— Тримай, — він простягнув мені клаптик. — Тут написаний мій номер. Якщо захочеш ще поспілкуватися — дзвони, буду лише радий. Я забрала папір з його рук. — Добре, дякую, Кириле. 

Він підвівся, ще раз глянув на мене й покинув приміщення, залишивши після себе приємне відчуття.

Дорогою додому я думала про Кирила. Мені так сподобалася його ввічливість, його харизма і манера спілкування. Але, незважаючи на це, наше знайомство з Дмитром виглядало куди романтичніше. Наша перша зустріч… Шкода, що вона залишилась лише спогадом, який, чорт забирай, неможливо стерти. Біля дому я вдихнула свіже нічне повітря, а вже на порозі зняла взуття, відставивши його убік.

— Віко, ти вдома? — з кухні почувся стомлений голос хресної.

— Так, я вдома, — я попрямувала на кухню.

Хресна виглядала втомленою. Вона глянула на мене, коли я стала у дверному прорізі.— Сідай, будь ласка, поруч, — сівши, вона взяла мене за руку. — Ну як ти, люба? Як перший день роботи? Не важко? — зробивши ковток ароматного чаю, запитала вона.

— Я добре, перший день виявився зовсім не важким. Я познайомилася з новим хлопцем, його звати Кирило. — Кирило? — перепитала вона. Я захвилювалася, боячись її реакції.

— Так, він виявився ввічливим хлопцем, і ми добре поспілкувалися. Хресна глибоко вдихнула.

— Коли ти вже нарешті станеш щасливою, дитино моя? — її спокійний і стомлений тон заспокоїв мене.

— Колись стану, — з усмішкою відповіла я.

Раптом хресна почала тяжко кашляти. Я підвелася зі стільця.

— Хресно, все добре? — я поклала руку їй на спину. — Так, люба, не переймайся. Я вже піду до себе… кхе-кхе, — вона встала зі столу, побажала мені солодких снів і попрямувала до своєї кімнати. Мене непокоїв її стан.

Наступного дня на роботі було багато клієнтів. Я працювала за графіком, нічого не очікуючи. Хресна захворіла, тому залишилася вдома. За вікном йшов дощ, як не дивно. Але Кирила не було. Раптом до ресторану зайшов якийсь кур’єр. Він тримав у руках великий букет білих, мов сніг, троянд, щось бурмочучи під ніс, аж поки не помітив мене.— Доброго дня, ви Вікторія? — запитав чоловік. Я застигла у шоці. — Так, я, — відповіла я йому.

— Цей букет для вас, — він простягнув його мені. Я була вражена — від кого такий неймовірний сюрприз серед білого дня? У букеті я помітила маленьку записку. Розгорнувши її, все стало зрозуміло:"Найкращій офіціантці — найкращий букет троянд. Від Кирила."

Підтримайте мою історію серденьком будь ласка. Буду дуже вдячна❤️