Розділ 11

Вікторія

— Віко! Спускайся снідати. Голос хресної змусив мене піти на перший поверх. Спускаюся сходами і на кухні на столі бачу мою улюблену їжу: картопляне пюре зі смачною котлетою. Я з самого дитинства обожнювала цю страву. Сідаю і беру вилку до рук.

— Я завтра буду іти на роботу, Віко, а ти залишишся вдома. — Хресна склала руки докупи.

— Добре, як скажеш.

Вона поцілувала мене в лоб і покрокувала до своєї кімнати, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Беру їжу до рота і раптом перед моїми очима вимальовується образ Діми. Стає важко, згадуючи, як він вчинив зі мною, негідник. Ще й ця клята епілепсія взагалі з’явилася не вчасно.

— Значить, так треба було, Віко... — промовляю в думках цю фразу, яку сподівалась, що ніколи не скажу навіть у своїх думках, які заплутані, як клубок червоної нитки, який до біса важко розплутати, та залишити все погане в минулому.

Доїдаю свою пюрешку і мию після себе посуд, а після вирішую піти теж відпочити. Заходжу в свою кімнату на другому поверсі, та в ліжку швидко провалююся в сон, який дещо намалював мені.

"Стою у майже пустій кімнаті, всюди темрява, лише єдине світло в середині спрямоване на мене. Атмосфера холодна, я оглядаюся по кімнаті, однак нікого не бачу, ця кімната виглядала без стін. Раптом з’являється трішки далі від мене інше світло, воно падає на Дмитра. Він дивиться на мене, в його очах сум і великий жаль. 

— Віко... кохана... — Дмитро тягне до мене свою руку, намагаючись наче дотягтися до неї.

Миттєво з темряви на плечі Діми з’явилася чоловіча холодна рука, яка владно тримала його. На моїх очах з'являються сльози, я біжу до Діми з витягнутою рукою.

— Дімо! Коханий, не залишай мене!

Миттєво чоловіча рука різко потягнула Діму у темряву, що той встиг лише крикнути. Падаю зі слізьми на холодну підлогу. — Дімооо!.."

Прокидаюся у холодному поту, не знаю, скільки я спала, за вікном вже була ніч. Від шоку я випила води.

На наступний день я прокинулася рано, о сьомій ранку. Хресна збиралася на роботу. Я вчора довго роздумувала той жах, що наснився мені, не розумію, до чого це сниться. Тому вирішила розповісти все хресній.

— Доброго ранку, хресно! — вітаюся з нею, намагаючись виглядати спокійно лицем.

Вона глянула на мене, тримаючи чашку кави у руках.

— Доброго, люба. Щось сталося?

Хресна одразу зрозуміла, що я виглядаю не так, як треба. І так було завжди: як би я не старалася приховати свій стрес, вона добре відчувала мій стан, навіть якщо лицем я виглядала добре.

— Так... мені приснився жахливий сон. Хочу поділитися ним з тобою, бо про таке я не можу мовчати.

Ми сіли за стіл, я розповіла усі деталі, які пам’ятала: Діму, холодну руку на його плечі, що затягнула його у темряву. Я нічого не приховувала.

— Ти знаєш, Віко, я скажу тобі лише одне: такі сни не бувають випадковими, — несподівано вимовила хресна. — Вони можуть підказувати тобі більше, ніж ти знаєш.

Вона глянула на годинник і зрозуміла, що запізнюється, і ривком попрямувала на роботу, залишивши мене саму. Її слова застигли у моїй голові: "Вони можуть підказувати тобі більше, ніж ти думаєш."

Увечері, коли хресна прийшла з роботи, вона виглядала дуже втомленою, по ній було видно, що на роботі її добре тягають. Мені стало шкода її.

— Хресно, я хочу тобі дещо сказати. Ти не проти, щоб я також працювала в Італії? — я нервово хрускала пальцями. 

Від шоку вона ледь не поперхнулась кавою, яку стомлено тримала в руках.

— Віко, ну ти взагалі? Яка тобі робота? У тебе хвороба, я буду сама працювати!

— Хресно, я розумію, що ти проти, але я бачу, як тяжко тобі до вечора робити. Тому я хочу працювати в ресторані офіціанткою. Так, я не буду багато там заробляти, однак це ж хоч якісь гроші, ніж сидіти на твоїй шиї. 

Я замовкла, чекаючи її відповіді. Вона мовчала, лише обпершись головою об руку, тяжко дихала.

— Так, ти права, Віко, мені дійсно важко. Однак, будь ласка, не напрягай себе на роботі, не приймай усе так близько до серця. — Вона повернула своє лице до мого,її голос був низький.

Я всміхнулася, пообіцявши, що зроблю усе, як вона просить.

На наступний день я пішла до невеликого ресторану неподалік від мого дому. На щастя, мені вдалося влаштуватись працювати офіціанткою, та я швидко узялася за справу. Клієнтів було багато за увесь день, однак я не втомлювалась.

На вулиці вже темніло, людей майже не було. В ресторані сидів лише незнайомий мені чоловік років 25. Він пильно дивився на мене і раптом покликав офіціанта. Я в цей час протирала столи.

— Так, я вас слухаю! — сказав другий офіціант, підійшовши до чоловіка.

— Я не вас кликав, — несподівано заявив чоловік. — Я хочу, щоб мене обслуговувала он та дівчина, що протирає столи.

Почувши це, я розвернулася лицем до чоловіка. Зустрівшись з ним поглядом, я помітила, що він виглядав гарно: карі очі, чорна футболка, русе гарно підстрижене волосся, на ногах модні білі кросівки.

Я повільно підійшла до чоловіка.

— Я вас слухаю, — ввічливо промовила я.

— Не проти познайомитись? — раптово запитав чоловік, що від його слів моє серце забилося швидше: і від страху, і від самого чоловіка, від якого не було зрозуміло, чого слід очікувати.