Розділ 10

Дмитро

– Ти мав її покинути, Дімо. – Голос батька лунав гостріше, за ніж. – І не потрібно звинувачувати в усьому мене, ти ж сам винен. Знав, що я ніколи не прийму таку невістку у себе вдома.

Я просто сидів у його офісі, в кріслі, слухаючи його гірку лексику, яка впивалася в мене, немов гострі кігті, прямо в душу.

– Я не хотів кидати Віку… В мене душа розривалася, коли вона кричала мені вслід, що ніколи цього не пробачить. – У горлі стояв ком, який стискав його так, що навіть важко було розмовляти.

Батько стояв біля вікна й дивився на нічний Київ. Його лице відбивалося у склі так чітко, що було добре видно кожну дрібну рису.

– Ти пам’ятаєш Юлію? – батько розвернувся до мене обличчям і сів у крісло навпроти.

-Юлія?-перепитав я.

– Так, твоя колишня. Коли ви були разом, ти до нестями кохав її.

– Я пам’ятаю її. Однак вона зрадила мені, а після просто покинула. Мені було нестерпно важко без неї… Проте я зміг її забути і жити далі.

– Ну, в неї був хороший плюс, –несподівано заявив батько. – Вона не була аби-якою, а була впливовою. Мені ваші стосунки подобалися найбільше, я не боявся ганьби за наш рід.

Мені стало гидко від нього. Невже батько настільки егоїстичний?

– Тобі тільки це важливо в жінці, так? – грубо запитав я. – Щоб вона була лише багатою, впливовою? А те, що я вдруге так сильно закохався – тобі начхати? Тобі важливі лише гроші? Ти хоч коли-небудь кохав, тату?

Він замислився. Було видно, що це питання зачепило його. 

– А що зараз важливо, Дімо? Кохання, якого не існує? Я кохав твою маму, проте це почуття не було дуже глибоким. Для мене найважливіше – це бізнес. І повір… – він зробив паузу. – Якщо заради бізнесу доведеться зламати навіть життя рідних, можеш не сумніватися – я зруйную.

Батько встав із крісла й попрямував до вікна. У цю мить я зрозумів: мій батько – це не людина, а просто безсердечний робот, який оцінює всіх людей лише за титулом. Якщо ти багатий – підійдеш, якщо ні – навіть не погляне у твій бік. Розуміючи, що в Україні мені буде важко, я миттєво прийняв рішення поїхати в Германію. І байдуже, як на це відреагує батько.

– Я завтра відлітаю в Германію і хочу забути цей увесь жах, – сказав я, склавши руки в замок на столі. Батько лише похитав головою.

– Добре, лети, Дімо. 

В його інтонації лунав абсолютний спокій. Його не хвилювало, як я полечу, що я там робитиму. Хоча від цього мені було простіше: у Германії я зможу відновитися, забути Вікторію й, можливо, навіть побудувати інше щастя. 

Я вирішив поїхати додому, щоб замовити квитки й зібрати валізи. Приїхавши, одразу зайнявся справами. Герда весь час сиділа біля мене й уважно спостерігала за моїми діями. Я нахилився до неї:– Усе буде добре, Гердо. Наше з тобою життя зміниться на краще.

Я погладив собаку, що весело виляла хвостиком. Проте в душі я не міг пробачити собі, як вчинив із Вікою. Закриваю очі – й одразу згадується вона, її до болю пронизливий крик і слова: «Я ніколи тобі не пробачу цього». 

Глибоко вдихнувши, щоб заспокоїтися, я просто прийняв таку важку реальність: так склалася наша доля. Я зібрав речі, поклав їх біля ліжка. Герда лягла поруч, і ми разом непомітно провалилися в сон. 

Прокинувся о сьомій ранку від будильника. Одразу встав із ліжка, у ванні прийняв душ, після добре поїв. Зібравшись, надягнув на Герду поводок, і ми разом поїхали машиною в аеропорт. 

Мені було важко, однак я повинен був рухатися далі. В аеропорту я був лише сам і з Гердою. Батько навіть не приїхав провести мене, лише вчора сказав, щоб я відлітав. Дорога до Германії була довгою. Під час польоту я не міг навіть нормально заснути. Герда сиділа біля мене й намагалася хоч якось допомогти.

Нарешті літак сів. Я навіть зрадів, що після польоту зможу нормально відпочити. Була вже пізня ніч. Забравши валізи, я на машині поїхав до своєї нової квартири. Я був шалено втомлений. Приїхавши, навіть не став перевдягатися – одразу ліг спати.

Наступного дня прокинувся о 10-й ранку. Встав, пішов до ванни, вмився. Хоч це й була перша ніч у чужій країні, однак я добре відпочив. У квартирі продуктів не було, тож вирішив поїхати до магазину й заодно купити собі каву. Герду залишив удома. Зачинив квартиру, спустився ліфтом і вийшов на вулицю. Сів у машину й поїхав до найближчої кав’ярні. 

Сів за столик і замовив собі чашку ароматної кави. Я був занурений у свої думки, не міг викинути з голови образ Віки. Проте я пообіцяв собі, що забуду її. Раптом жіночий голос лагідно звернувся до мене:– Дімо, привіт! Як я рада тебе бачити!

І я навіть не глянув на обличчя дівчини – я одразу зрозумів: це була Юлія, моє перше й до болю трагічне кохання.