Розділ 9

Вікторія 

В цей момент час ніби зупинився. Від його слів по тілу пішов страх і здивованість. 

— Що ти таке говориш, Дімо? Як — не кохав?

Він суворо дивиться в мої очі.

— Це все було грою, Віко. Я лише грався з тобою. Я знайшов собі іншу.

Від його слів стає боляче, на моїх очах з’являються гіркі сльози. Він хотів піти, але я взяла його за руку із заплаканими очима. 

— Почекай… Ну, давай вирішимо це, будь ласка, не залишай мене!

Я хотіла зупинити його, однак упала на асфальт, дивлячись, як він крокує до машини.

— Дімо, я ніколи тобі не пробачу цього! — кричу я йому вслід.

Він навіть не обернувся і просто поїхав. Я залишилася плакати на асфальті. Душа розривалася на шматки. Він не кохав мене, а безжально зрадив і кинув. Вперше в житті я так сильно покохала, однак я була права: усі багатії — егоїсти.

Не можу припинити плакати, закриваю лице руками. Раптом мені стало дуже погано, я втратила свідомість, і все було як у тумані. 

Приходжу до тями в лікарні. Відкриваю очі та бачу біля себе маму, яка хвилювалася за мене. 

— Віко, донечко…

— Мамо… що зі мною? — говорити було трішки важко.

— Ти втратила свідомість, тобі викликали швидку. Доню, що сталося? — стривожено запитала мама.

Я мовчу, лише тихо плачу, відвернувши від неї обличчя.

— Мамо, Дмитро кинув мене… Сказав, що просто користувався мною… — вимовляю я зі сльозами на очах.

Мама лише погладила мене по голові.— Не хвилюйся, доню, ти зможеш рухатися далі.

Раптом до палати зайшов лікар. В його обличчі був сум.

— Віко, сподіваюся, вам вже краще? — запитав лікар. Я кивнула, що так.

— У мене для вас сумна новина. Це пов’язано з вашим здоров’ям.

Він декілька секунд мовчав, а потім вимовив:— Віко… у вас епілепсія. Тому вам не можна займатися танцями більше двох років.

Від почутого мама починає плакати, а мені просто байдуже. Я вже втратила сенс життя: мене кинув Дмитро, і без нього це життя взагалі не має сенсу. 

Увечері я просто лежала і дивилася у стелю, навіть не моргаючи. Моє життя зламане. Раптом до палати зайшла моя хресна Наташа. Вона сіла поруч зі мною.

— Ну як ти, люба? — вона поклала на стіл пакет із фруктами.

— Погано, хресна. У мене епілепсія. Коханий кинув. Я залишилась сама.

— Співчуваю тобі. Однак у мене для тебе є хороша новина. Завтра ми з тобою їдемо за кордон, в Італію. Ми поїдемо туди вдвох, твоя мати залишиться тут, в Україні. Ти зможеш загоїти свої рани, Віко. Я допоможу тобі, дитино моя.

Я розумію, що цей від’їзд буде мені на користь, і, поїхавши до Італії, я зможу забути Діму і нашу коротку історію, яка не мала продовження. Проте починаю згадувати, як у нас все добре починалося, і не можу стримати сліз, малюючи в уяві, що інша дівчина зараз пристрасно цілує його вуста, як колись цілувала я.

Хресна заспокоїла мене, обійняла і дала обіцянку, що все буде добре й колись я знову розквітну. Наступного дня мене виписали з лікарні, і я поїхала на таксі додому, щоб зібрати валізу.

Приїхавши, заходжу до під’їзду та піднімаюся ліфтом на восьмий поверх. Відкриваю ключами квартиру. Розуваюся та прямую збирати валізу. Поглянула на себе у дзеркалі: наче нічого не змінилося, однак більше немає тієї іскри в очах, того кохання, що було в мені до Діми. Не думаю, що я зможу покохати когось так сильно, як його. 

Замість тієї дівчинки з’явилася геть інша особа — з епілепсією, з розпущеним, трішки розтріпаним світлим волоссям. Замість танцювального плаття — звичайна велика на мене толстовка. Під очима страшні мішки, погляд зав’ялий.

Діставши валізу, починаю повільно збирати свої речі. Усі думки — про Діму. Я нічого не можу з собою вдіяти. Згадую нашу першу зустріч, як він притулив мене до стіни і так закохано дивився. Не можу не плакати, згадуючи, як він говорив, що кохає мене.

Через пів години я зібрала валізу й просто сиділа на ліжку, поки мені не зателефонувала хресна. 

— Так, хресна.

— Віко, ти вже зібралася? Якщо так, то виходь, я вже під твоїм під’їздом.

Не гаючи часу, беру валізу і виходжу на вулицю. Таксист поклав її в багажник і повіз нас в аеропорт.

В аеропорту ми здали свої валізи на перевірку, а після — з білетами пішли сідати у літак.

— Так, добре, проходьте на ваші місця. Приємного вам польоту, — ввічливо сказала стюардеса, перевіривши наші білети. Ми з хресною сіли на свої місця, і літак почав злітати. 

— Прощавай, Дімо, єдине кохання моє… — сказала я подумки, дивлячись, як ми відлітаємо з України й летимо у краще для мене життя. 

Дорога була довгою. Коли ми прилетіли, Італія виявилася дійсно гарною країною. Ми вийшли з літака й забрали свої валізи. Хресна викликала таксі, і таксист повіз нас до нашого нового житла. Через декілька хвилин таксист привіз нас до гарного дому, біля якого було безкрайнє море. Це місце виглядало спокійним.

Зайшовши у будинок із валізами в руках, я почала розглядати дім. Він був двоповерховим, усе в ньому було гарним. 

— Подобається? — несподівано запитала хресна. 

— Так, дім гарний. Тут дуже затишно і спокійно. Відповіла я.

Я піднялася на другий поверх зі своєю валізою й зайшла до кімнати з білими дверима. Мені пощастило, бо в кімнаті був вихід на балкон. Я поклала валізу і вийшла на балкон, вдихнувши свіже повітря й розуміючи, що з цього моменту починаю життя з чистого листа… однак без Дмитра.

Додавайте книгу до бібліотеки щоб не пропустити наступні розділи. Дякую усім за увагу. Натисніть будь ласка на серденько. Ваша підтримка важлива для мене.