Розділ 4

Вікторія 

Від Дмитра голова йде обертом. Хоч ми й не дуже знайомі, у цього чоловіка є щось особливе, чого немає ні в якого іншого хлопця.Піднімаюся радісна по ліфту та відкриваю ключами двері своєї квартири, тримаючи в руках букет. Мама одразу почула, що я прийшла.— Доню, ти вже вдома? Ходи на кухню, — чую її голос і повільно йду на звук.Вона сиділа за столом.— Боже, Віко, який гарний букет! Хто тобі його подарував? — вона злегка підморгнула мені.— Це мені Дмитро подарував, мій знайомий.Мама здивувалася й попросила все розповісти. Я поставила троянди у вазу та сіла біля неї. — Ми познайомились із ним випадково. Він побачив мене на концерті, а вже наступного дня зізнався в почуттях і сьогодні запросив на побачення, — мої очі сяяли.— Дивно… Ти впевнена, що йому можна довіряти? — мама напружилася. — Хто він? — Як по його розповіді — він багатий, уміє кохати, любить футбол. Я ще не знаю його добре, проте моє серце б’ється частіше, коли він поруч.— Зрозуміло, однак будь обережна з ним, доню. Ще не зовсім зрозуміло, хто він такий.У її словах було занепокоєння і водночас підтримка.Після нашої теплої розмови я одразу лягла спати, прокручуючи сьогоднішній день у своїй голові.

Прокидаюся від будильника та швидко збираюся в університет. Виходжу на вулицю і, від сонця, яке світило прямо в очі, закриваю лице рукою. Та раптом чую знайомий голос:— Ну привіт, красуне.Це був Дмитро. Як не дивно, однак було відчуття, що він цілу ніч стояв біля мого під’їзду й чекав, коли я вийду.— Діма? А хіба ти не маєш працювати в офісі?— Я завтра працюю, а сьогодні я вільний, — він заклав руки в кишені. — До речі, я приїхав по тебе не просто так. Ти любиш коней? — несподівано запитав він.— Так, люблю. А що? — одразу відповіла я, дивлячись на нього.Від почутого він усміхнувся, неначе виграв джекпот.— Супер! Тоді сьогодні ти не йдеш до коледжу. Ми їдемо до кінного клубу.Раптово він узяв мене за руку і посадив у машину. Я хотіла завадити йому, однак у мене не вийшло.— Діма, ти що? Мені потрібно на пари!— Ніяких пар, Віко. Цей день буде особливим для нас двох, і ми проведемо його разом.Він сказав це так, неначе його слово мало бути для мене законом. Однак у цьому я бачила і ніжність.

Ми їхали майже годину. Приїхавши, вийшли з машини й зупинилися біля великих воріт, де було написано: «Кінний клуб». Нам відчинили й ми зайшли всередину, де одразу побачили вольєр із двома кіньми: один був білий, а інший чорний. Біля них стояв хлопець і розчісував їм гриву.Я трішки хвилювалася, однак Діма взяв мене за руку, сплівши наші пальці. Поруч із ним я почувалася впевненою. Ми підійшли до коней.— Доброго дня. Можна покататися на цих красенях? — запитав Діма.— Доброго дня, так звичайно можна. Ці два коні — найкращі у нашому вольєрі. Вони спокійні, люблять увагу, — мовив хлопець.Ми повільно підійшли до коней і почали знайомитися з ними, щоб вони не лякалися нас. — Цей білий кінь — Мустанг. Він спокійний, під час катання принесе вам лише задоволення. Головне — не лякати його. А чорний — його ім’я Шторм. Він більш сильний, може бути непокірним, але якщо погладити його, стане спокійним і довіриться вам. Ми з Дімою уважно слухали характери цих двох красенів, а після, коли все було готово, він допоміг мені сісти на Мустанга — білого, як сніг, коня. Сівши, я міцно взялася руками за сідло і, дочекавшись Діму, ми верхи на конях поскакали дорогою. Коні були спокійні, Мустанг дарував мені впевненість.— Діма, а коли ти познайомиш мене зі своїм батьком? — несподівано запитала я. — Віко, не зараз. Потрібен час. Я обов’язково познайомлю вас, однак потім. 

Під час їзди ми були разом: розмовляли, сміялися і просто гарно проводили час. Мустанг і Шторм були активні, й ми отримали від катання одне задоволення. Повернулися ми вже увечері. Діма зупинився біля мого коледжу, щоб купити кави, а я залишилась чекати його на вулиці. Раптом несподівано до мене підійшов Артур. Він був серйозний. — Привіт, Віко. Ти ж обіцяла погуляти зі мною. Чому не стримала своєї обіцянки? — він підняв тон. Я була шокована від такого нахабства Артура. — По-перше, не кричи на мене. А по-друге, ми не зустрічаємось, щоб я гуляла з тобою. І я не говорила, що піду з тобою на побачення, а лише сказала: «якщо буде час». Він спалахнув гнівом і підійшов ближче. — А ти знаєш, що ти моя? І ніхто не має права навіть торкатися тебе! Від почутого я застигла. Та хто він взагалі такий, щоб сміти вважати мене своєю, не маючи жодного права?

Якщо вам сподобався цей розділ,не забудьте додати у бібліотеку та натиснути на сердечко. Ваша підтримка важлива для мене.❤️