Сенси

Ми сиділи з ним на даху Світу та бовтали ногами. Кожен про своє. Він з висоти своїх літ бовтав досить зважено та розмірено: перебирав хмаринки, сортував їх, розставляючи по рядках у якійсь лише йому відомій прогресії. Та з хмаринками таке не проходить. Вони то зменшувалися, то навпаки збільшувалися, то перелітали з рядка в рядок, штовхаючи одна одну пухкенькими боками… І він мав починати спочатку, а вони чекали, доки він сформує ідеальний, на його погляд, рядок, і знову бралися за своє: хаотично розбігалися хто куди.

Я зняла кросівки, та поставила їх за спиною, аби не звалилися донизу. Босі ступні пірнули у повітря. Повз пропливла ковдра молочного кольору, і ноги самі мимоволі занурилися в неї. Це виявилося приємним. Аж раптом щось залоскотало ступні, я не стрималася і висмикнула ноги з небесної ковдри. Вона поплила собі далі, а під нею залишилися малі бешкетники: білі пухнасті хмаринки. Вони так і чекали, коли ж  я опущу ноги знову. Кумедно переверталися та підстрибували від нетерплячки. І я здалася. Вони забігали між пальцями ніг, залоскотали ступні.

Я сміялася, а він дивився на мене й усміхався. Потім зняв свої кросівки та опустив поряд босі ноги. 

– Як думаєш,  – почав він, спостерігаючи, як під його ногами кружляють білі кола, – в чому сенс життя?

– Думаю, сенс в тому, аби жити, – відповіла я не задумуючись.

А от він замислився. Перестав бовтати ногами. З неба почувся невдоволений писк. То хмари нагадували про себе.

–Чому так думаєш? – моя відповідь йому не сподобалася.

– Мабуть, прозвучить дуже егоїстично, але … – я відкинула ногою білий м’ячик, він відлетів занадто далеко, та задоволено запищав. Решта вишикувалася в рядок, очікуючи на свою чергу, – от мені подобається зараз сидіти тут, і просто насолоджуватися, не думати про великі справи та подвиги.

– Але ж великі справи – це і є сенс життя, – серйозно глянув він на мене. – Саме це наше призначення – зробити щось важливе для суспільства. От подивись. Вони ж потребують цього. Звершень, подвигів.

Він махнув рукою донизу, там  бігали люди, туди-сюди. Метушилися, мов мурахи.

– Я не проти подвигів. Та ми ж говоримо про свої сенси. От що я думаю з цього приводу: сенс в тому, щоб жити. Не існувати, а саме жити. З радістю, тривогами. І в цьому проживанні народжується щось важливе – Досвід. Він накопичується в тобі, як скарб. Мій сенс починається з мене, з мого внутрішнього світу. Коли в моєму світі все добре, радісно, спокійно, я транслюю це іншим. Я стаю більш впевненою, осмисленою, люди відчувають це і тягнуться до мене. Вони беруть щось своє від спілкування зі мною. Це як вірус – маленькі частинки розповсюджуються далі та примножуються. Мій сенс життя, можливо, має дещо спільне з егоцентризмом – в плані «я є центр», але лише в цьому. Просто все починається зсередини. Спершу я – потім інший. Пам’ятаєш, як стюардеси говорять в літаках? Киснева маска спочатку на себе, а вже потім на сусіда. Гадаю, це правильно. Навіщо робити подвиги, будучи при цьому нещасним самому? Самопожертва? Якщо почати з себе, наповнювати свій світ і піклуватися про нього – далі обов’язково трапляться подвиги, бо я матиму, що давати іншим. Воно з’явиться із надлишку в собі.

Він замислився і пожбурив пухкого товстуна занадто далеко.

– Інколи без самопожертви не обійтися. Коли ти раціонально розумієш, що можеш щось змінити. І це буде важливо в цілому, але так, ти будеш нещасним певною мірою: потрібно буде пожертвувати своїм часом, своїми почуттями, своїми захопленнями.  Але це буде на благо. На благо наступним поколінням – твоїм нащадкам. Саме в цьому сенс. Залишити вагомий слід. Змінити долі людей, навіть якщо вони самі цього не розуміють. Але я знаю, що це важливо. Я це розумію, і я не можу цього ігнорувати, бо залишивши все як є, я буду більш нещасливим.

– Цікава точка зору, – я посміхаюся йому.

– Твоя мені теж подобається. Але ти маєш рацію: у нас різні сенси.

– От і прекрасно. Були б ми всі однакові – нічого путнього б з цього не вийшло. І я зовсім не проти подвигів. Можливо, мені це колись вдасться.

– А я зовсім не проти теорії «я -  центр». Мої подвиги там, на землі. Але ж  зараз я тут з тобою, на даху Світу.

Він нахилився, взяв в долоні біле безе і протягнув мені.

– Спробуємо поєднати? Себе і подвиги. Два сенси в один?

– Вийде? – я беру безе і довірливо дивлюся в його очі.

– Якщо не спробуємо – не дізнаємося, –  всміхається він.

Хмаринки лоскочуть босі ступні. Люди внизу метушаться, навіть не здогадуючись про угоду, що укладається там, на даху Світу.