Камінь-Ножиці-Папір

Жила-була собі Мрія. Страх яка гарненька. За декілька років вона підросла та посвітлішала. Це був хороший знак, так казали її старші родичі. Поки волосся світле – значить, що про неї пам’ятають. А от коли на голову сиплеться попіл – біда, забувати починають. Та найгірше, коли волосся чорніє, тоді вже всі знають: скоро їх родича не стане, щезне, як тінь у похмурий день.

Мрії всі жили в Серці. Коли з’являвся новонароджений, вони танцювали та веселилися, коли ж хтось зникав, вони сумували та мовчки розбрідалися  по своїм куточкам. Бувало, коли ну вже дуже хотілося збутися, мрії грали в «камінь-ножиці-папір» і хто вигравав, тому поступалися дорогою. Всі родичі затихали і ховалися, а переможець залишався у Серці один. Тоді був шанс, що там – ззовні, про нього згадають та звільнять. Такий трюк Мрії виконували і тоді, коли бачили, що один з них скоро зникне, тоді вони об’єднувалися і на деякий час ставали невидимими. Якщо і це не допомагало, був запасний варіант: пізно вночі Мрія, яка прагнула здійснитися, пробиралася в Сон і вже там відривалася наповну.

У кожної Мрії було ім’я. Її називали Вершина. Вона мала піднятися на Гору. Навіщо? Ну вже дуже хотілося. Мрії народжувалися раптово та не для пояснень, а просто тому що. От і вона народилася такою: раптовою, вільною і з надією. В неї був свій затишний куточок, вона жила, підростала та чекала. Час від часу їй ставало нудно, і вона вдягала яскраві кросівки і бігала по периметру Серця, та далі її не випускали Перешкоди. Вони так непрохано з’являлися. Інколи вони дійсно були вагомими, а інколи – ні. Такі Перешкоди Мрії називали Відмазками, і намагалися їх бойкотувати: збиралися за круглий стіл і стукали кулаками, та частіше за все їх не чули, а ще частіше просто робили вигляд, що не чують.

Вершина дуже боялася зникнути, час від часу вона поглядала в дзеркало і радісно видихала, не знайшовши сивого волоска. Та якось вранці вона прокинулася і відчула, що щось не так. Родичі співчутливо дивилися на неї і нашіптували втішні слова. Маленький сивий волосок стирчав на скроні. Мрія заскиглила та зашкрябала тоненькою ручкою двері Серця. Ззовні зупинилися, задумалися, відмазалися та пішли далі.  Ну ні! Вона зіскочила і тупнула правою ногою. Та так, що зовні оступилися і ледве не впали. Як виявилося, ця Мрія була не зі слабких. Терпіння терпінням, та всьому є межа. Сивий волосок був вирваний та полетів у бік. Мрія затупотіла ще сильніше, при цьому грубо та нецензурно виражаючись. Але дуже доступно. Родичі поховалися по кімнатам, ззовні прийняли рішення терміново їхати за трекінговим взуттям та палаткою. Мрія злегка заспокоїлася та тупотіти не перестала – так, на всякий випадок.

Через тиждень, стоячи у підніжжя своєї Гори, вона застрибала так, що примудрилася впасти з Серця у Живіт і там вже стала пурхати та лоскотати. Весь Шлях вона спостерігала, любувалася, насолоджувалася. Вона вбирала в себе звуки, картинки, запахи. Прискорювалася та навпаки сповільнювалася. Кайфувала від того, що здійснюється. Родичі сиділи собі тихенько на лавці в самому центрі Серця, пили імбирний чай та з завмиранням і захватом дивилися на неї. Коли було зроблено крайній крок і Гора підкорилася, Мрія радісно чкурнула з Живота назад в Серце, воно розчинилося, і вона вилетіла назовні. А там, зовні, їй щиро подякували і відправили у слід повітряний поцілунок. Родичі заворушилися: «камінь-ножиці-папір». Хто наступний?