Привиди

Житловий будинок номер 48 знаходився в самому центрі міста. Лише декілька хвилин від гамірної центральної вулиці. Поворот, що ховався між продуктовим магазином та зоотоварами.  

Двір був огороджений  металевим забором-сіткою.  Старим, та погнутим в деяких місцях. Огорожа була не перешкодою, мабуть залишилася з минулих століть, і ніхто досі не наважився підняти руку на раритет.  Вона  трохи відштовхувала своїм пошарпаним виглядом, та за нею був справжній оазис: великі дерева, з розлогими кронами. Осінь зафарбувала їх в коричнево-червоні відтінки, а роки додали зморшок та шрамів на міцних стовбурах. Пожовкле листя затишно шаруділо під кросівками. На  лавці, з якої роки нещадно знімали фарбу шар за шаром, лежав залишений кимось вінок, ідеально сплетений з різнокольорової осені. В густих кронах дерев перемовлялися чорні ворони. Тут не було чути звуків центральної дороги, лише монотонне каркання, тихе, крадькома. Здавалося, що за поворотом відкрився портал і, звернувши за продуктовим магазином,  Сергій потрапив у несподівано іншу реальність. Хлопець засунув руки ще глибше в кишені  куртки і помандрував вглиб.

А далі за деревами стояв він. Потрісканий, з глибокими лініями, що майже розкололи одну стіну. Вхідні двері-арка.  Великі, дерев’яні, прикрашені зверху орнаментом, який колись створив невідомий нині майстер. Ліплення подекуди відвалилося, залишивши глибокі впадини. До вхідних дверей вели три широкі сходинки. Майже розвалені, як і сам будинок. Два поверхи. З обох сторін від дверей по чотири балкони, по два на кожному поверсі. Такі ж зашрамовані, як і сам  будинок, і такі ж  стійкі. Ідеальна симетрія. Вікна були відчинені, щось дихало з їхніх глибин, і невеликі пожовклі від віку штори, колихалися, мов груди, що сповнювалися повітрям. Вдих, видих. Штори то залітали до кімнат, то вилітали. На вулиці вітру не було. 

Сергій зачаровано дивився у вікна. Йому здалося, що там – у вікні праворуч,  промайнув  силует. Долоні змокли. Та Сергій  був тим, у кого цікавість завжди перемагала страх. Він протягнув руку до дверей, але вони були зачинені. Розчаровано зітхнувши, хлопець  відступив. У вікні ліворуч промайнула тінь, а через секунду почулося котяче нявкання. Десь заграло радіо.

Привиди минулого спостерігали.  Вони чекали на нього кожного дня. Жінка з блідою шкірою розглядала себе в затерте дзеркало. Вона підправила сивий локон і акуратно одягла берет, накинула на шию теплий шарф та відчинила двері квартири. Її сусід якраз зачиняв свої. Вони не бачилися декілька років, але його волосся було таким же смоляним. Стара бабуся цокала паличкою в квартирі навпроти. Вона теж готова була вийти.  Поверхом нижче було чути дзвінкий сміх – маленьке дівчисько не могло дочекатися, доки всі спустяться.  Хтось гримнув дверима. Так, всі були вже в зборі.

Сергій дивився на двері. Він чув, як там, за зачиненими дверима, ворушиться життя. Як воно спускається по невидимим для Сергія сходам. Він пильно вдивлявся в двері. Хтось по той бік натиснув на ручку, вона повільно провернулася і двері відчинилися.

Ніби тільки і чекаючи, коли ж її нарешті випустять, з будинку стрімголов вибігла маленька дівчинка. Років шести, руда, з кирпатим носом. Вона підбігла до здивованого Сергія і ніби кошеня вистрибнула на руки. Від несподіванки хлопець міцно обхопив дитину і притиснув до себе.  Радість завирувала в серці.

– Ой, як я тебе чекала! І вчора, і позавчора! – затараторила дівчинка. – Дивись, тобі подобається? – вона трошки відсторонилася, щоб він міг розгледіти її рожеве платтячко.

– Так. – посміхнувся Сергій і однією рукою доторкнуся до ніжно-рожевого мережева. – Ти ніби принцеса.

– Бабуню! Він каже, що я – принцеса! – дівчинка закричала у бік дверей.

Назустріч Сергію вже йшла жінка в коричневому береті. Її посмішка  була щирою, а шкіра дуже білою. Давно вона не виходила на сонце. Сергію стало ніяково від цього, він боявся до неї доторкнутися, та вона підійшла ближче і обняла, тепло, міцно, як в дитинстві. Довіра знову оселилася в його серці.

Дівчинка сміялася ще голосніше. Вона  так і сиділа в нього на руках, вертячись на всі сторони,  та й сам Сергій, не хотів відпускати її додолу.

Радість замахала руками. Стара бабуся з паличкою всміхалася їм біля дверей. Надія є завжди. Вона повільно наблизилася і обняла хлопця старими мозолистими руками.

Чоловік з чорним волоссям стояв за порогом. Він тримав руки глибоко в кишенях своєї куртки. Сергій чекав,  незнайомець також. Радість зістрибнула з рук і посміхнулася. Він мав сам познайомитися з цим привидом. Один крок назустріч і незнайомець ступив у відповідь. Ще крок. Ще. Вони зустрілися на порозі. Минуле вийшло з тіні і потрапило в обійми світла.

А за чоловіком в чорному стояла вона. Зовсім земна. З великими  очима. Заплутаним волоссям та в потертих джинсах. Її погляд проник всередину, і оселився в сонячному сплетінні. Любов ожила.

Сергій видихнув. Всі привиди були зібрані. Серце наповнилося, він відчув як в ньому дитячими кулачками застукала Радість, як тепло провела долонями по серцю Надія,  як довірливо обняла знайдена Довіра. Сергій постояв біля порожнього будинку, послухав вітер, що гуляв в пустих кімнатах. А потім обернувся і  рушив додому. А за його спиною летіла вона – така невидима і така присутня Любов.