Зустріч

Вона сиділа в своєму кабінеті за довгим письмовим столом і старанно виводила чорнилами літери в пухкому нотатнику. Її почерк був акуратним, стриманим і лише звивисті хвостики на літерах відкривали замасковану грайливість її спокійного характеру. Стіл був завалений книжками, начисто списаними аркушами та окремими папірцями із закресленими рядками, що так і не ввійшли в загальну збірку. Творчий безлад, в якому все знаходилося на своїх місцях. Її сива голова була ледь помітна серед всього цього багатства. Вона злегка сутулилася, нагинаючись до настільної лампи. Зір був вже не той. На кінчику носа звисали окуляри в чорній красивій оправі. Зморшкувата рука сповільнилась. Пауза. Не піднімаючи погляду, вона дивилися на щойно написаний рядок. Підбирала слова, перечитувала знову і знову. Потім по-дитячому закусила губу, посміхнулася та продовжила.

В кабінеті було темно, штори закривали вікно. Єдиним джерелом світла в цій святині була лампа. Поки вона старанно виводила літери, двері повільно відчинилися, і тонка сонячна доріжка прорізала дерев’яний паркет. Вона здивовано виглянула над стосом книг. Побачила гостю і посміхнулася. Жестом запропонувала увійти, показуючи, що ось ще трішки залишилось дописати, щоб думка не вислизнула, а потім можна і погомоніти.

Двері повільно зачинилися, на секунду за ними вдалося розгледіти кучеряву дівчинку, що пробігала повз у сусідній кімнаті. Сонячна доріжка зникла. Паркет затріскотів під м’якими кроками. Гостя обійшла стіл, підійшла до широкого шкіряного крісла, в якому потонула ця худенька сивоволоса письменниця, та сіла поруч на підлогу. Ніжно поклала світлу голову на її гострі коліна та стала тихенько чекати.

Вони були схожі. Тільки з різницею в тридцять років. Ті ж зелені очі,  невеликий кирпатий ніс, та ж сама худорлявість.

Старість відклала в бік ручку, задоволено провела по літерам сухими долонями та закрила записник. Молодість тихенько лежала на її колінах. Зморшкувата рука ніжно торкнулася волосся.

– Бігає? – запитала Старість, кивнувши на двері.

– На те воно й Дитинство. Бігає, стрибає, танцює,  – відгукнулася Молодість.

Мовчання. Мудрість радила зачекати. Не завжди Молодість ось так приходить.

– А можна я прочитаю? – Дівчина підняла голову і запитливо подивилася в свої дорослі очі.

–Навіщо? – посміхнулися очі.

– Щоб знати все. Одразу.

– А жити як?

– Вже знаючи. Хіба не вийде?

– Вийде. Та буде прісно.

Молодість зітхнула.

– А можливо так воно і краще?

– Можливо.

Молодість розізлилася.

– Ти ж мудра! А мудрі завжди дають поради. А ти! Ти ухиляєшся від відповідей! А я … я не знаю, що мені робити.

Старість серйозно вдивлялася в сердите обличчя.

– Добре. Спробуймо. Розкажи.

Молодість раптом знітилася, зніяковіла. Притислася сильніше до колін. Стара рука обійняла її за плече. І Молодість розповіла.

– Боюся я …  – підсумувала тихо в кінці.

Старість повільно зітхнула, заворушилася. Знала, про що мова. Піднялася і стала пригадувати, де саме цей записник. А ось і він. Дістала тремтячою рукою і віддала в руки Молодості. Тонкі пальці схопили записник, очі жадібно впилися в літери. Старість сумно втислася в крісло.

– Не зробила … Та як же? Я ж хочу, ніби … І так все і закінчилося? – розчаровано прошепотіла Молодість. Комусь. В порожнечу. З глибини крісла почулося зітхання. Молодість шморгнула кирпатим носом.

– А якби я спробувала, що було б? – не вгамовувалася Молодість.

– А цього я не знаю … – прошепотіли тихо з крісла.

Темний кабінет раптом став незатишним. Захотілося зірвати штори та впустити світло. Молодість підбігла до вікна. Промені світла осяяли крісло і тоненьку фігуру, що сумно дивилася в відкритий записник. За вікном хихотіло Дитинство. Молодість засміялася, щось пригадавши.

– А пам’ятаєш, як саме в цьому віці я хотіла стрибнути з парашутом?

– Звісно, пам’ятаю!  – Старість враз ожила. Подивилася у вікно на кружляюче Дитинство.  – Саме про це воно зараз і мріє.

 – І навіть не здогадується, як все буде! – засміялася дівчина.

– Шалено страшно та шалено круто! – Старість зареготала і кинула в Молодість другий записник.

Зелені очі пробіглися по рядкам, все зачитуючи вголос. Сміх донісся через вікно у двір. Дитинство зупинилося, підійшло до вікна і притислося кирпатим носом та губами до шибки. В великих очах світилася цікавість. Жінки сміялися, не звертаючи на нього уваги, і невдовзі воно побігло далі, залишивши на склі сліди від вологого дихання.

– А це? – Молодість вказала на аркуші, що лежали окремо, закреслені тисячу разів.

– Ну ні! – рішуче крикнула Старість. Театральним рухом вказала на аркуші і голосно мовила. – Про свої помилки та неправильні рішення ти дізнаєшся потім!

І, підморгнувши, додала:

– Місцями теж буде весело.

Молодість погодилася. Зелені очі дивилися одне в одного. За вікном кружляло безтурботне Дитинство, обдумуючи нову мрію. Старість з ніжністю спостерігала за дівчинкою.