Вільний вітер

Це був дивний Вітер, він жив не зовні, як нормальні, правильні вітри, а всередині. Він полюбляв стрибати через весняні калюжі. Та в нього ніяк не виходило їх перестрибнути. Вірніше, він навіть не намагався хоча б постаратися це зробити, і завжди плюхався чітко в центр. А так як калюжа завчасно обиралася найбільшою та найглибшою – бризки розліталися на всі сторони, не оминаючи кожного, хто був поряд. Напівсонні перехожі розбігалися, якщо встигали, а ті, хто був не таким спритним – ну, тому не пощастило. Хтось сміявся над такими витівками, а вчора один юнак навіть вирішив пострибати разом з ним. Вітер здивувався не по-дитячому. Юнак був у тому віці, в якому не стрибають через калюжі разом з Вітром. Це непристойно, і не відповідає соціальному статусу. Калюжі для малих та нерозважливих. А ті, хто малими вже не вважаються – автоматично стають розважливими і неприйнятними для стрибання. Вітер здивовано придивився і зрозумів: перед ним своя людина, хоч і застара для витівок. В той день він настрибався від душі.

Бувало, і досить часто, за таке на нього кричали. Мовляв, дивись: весь одяг мокрий, і твій, і дядь, і тітоньок – жертв, яким не пощастило пройти повз. Вітер витягали за вухо з калюжі і довго відчитували під лемент та бурчання постраждалих. Він слухав, покірно схиливши голову, час від часу хлюпав носом та кивав, для видимості,  і з-під лоба подивлявся на розсерджені обличчя. А коли наглядачі відходили від нього, щодуху стрибав назад в калюжу, поки ті, кому вже дісталося, не встигали відійти далеко. Для закріплення результату, так би мовити. Якщо щастило, з другої спроби жертва все-таки  веселішала та починала сміятися, а якщо ні – доводилося вмикати другу передачу та бігти. Вітер неодмінно запам’ятовував це обличчя, і назавтра жертву чекало нове випробовування на підняття настрою. Бувало, з деякими доводилося працювати декілька днів. Добре, що в одному дворі мешкали. Наглядачі бігли за ним і неодмінно наздоганяли. Та для них це було, як кажуть, «на руку», бо краще вже бігти за Вітром, а ніж стояти на місці і слухати обурені крики.

Інколи він чіпляв за хвоста бігаючих по двору тер’єрів. Вони, до речі, були більш зговірливими і завжди намагалися лизнути його в обличчя. А от коти чомусь одразу драпали від нього. Їх було важко наздогнати, та Вітер знав, що скоро підросте, а отже, зможе бігати швидше, а отже … .

Та більш за все він полюбляв гойдалки. Наглядачі знали, що це один зі способів зафіксувати його на місці хоч на деякий час. Його садили на дерев’яну підставку, а він весело бовтав повітря ногами і просив розгойдувати його сильніше. Його сміх ширився над будинками, Вітер завмирав на самій верхівці і з радісним криком летів донизу. Цей сміх був таким заразним, що наглядачі теж починали сміятися, а потім ловили його і підкидали вгору. І вони довго реготали разом. З наглядачами йому пощастило.

І от, коли Вітер підріс і змужнів, він дуже полюбив зустрічатися з вітрами, що все життя жили там – зовні. Такими ж неприрученими, своєрідними, живими та вільними. Один на один. Обличчям до обличчя. На різних континентах, в різні пори року, за різних обставин. Інколи ці зустрічі були спланованими, а інколи спонтанними. Короткі побачення, довгі та захоплюючі романи. Вітри манили його, вели за собою, збивали зі шляху і знову підіймали, так як знали, що це – свій. А він ловив їхнє легке дихання, або ж навпаки намагався ухилитися від сильного натиску. Вдихав їхні теплі та холодні потоки. Намагався піймати їх в кулак. Заплющував очі від різких поривів або ж навпаки розплющував та посміхався в обличчя. Він по-дружньому з ними боровся, грався, та завжди поважав.

І от зараз, смикаючи за кільце парашута, він радісно летів назустріч одному з них.