Старий та Море. Версія не Хемінгуея.

Він був худий, як тріска, котру кожного ранку діставали зі старих тенет сільські рибаки. За його спиною були роки, а на обличчі сліди від них. Примружені очі, що так часто дивилися на море та на небо, перетворилися на їхні дзеркала. І час від часу там можна було розгледіти то прозорий блакитний штиль, то темно-грозове небо. На його жилавих руках проступали вени, як хвилі в бурхливому морі, а піщані кучері, що давно вигоріли на сонці, були зібрані в недбалий морський вузол.

Старий жив на пагорбі. Прямісінько над прірвою. Кожен ранок він зустрічав світанок, стоячи нагорі і дивлячись на бухту, що розкинулася знизу, на синяву мінливого моря та на поселення, що тяглося  вздовж узбережжя. Він завжди прокидався раніше за всіх і спостерігав за тим, як в село приходило життя. Спочатку воно торкалося води, а потім плавно перебиралося на землю, смужка за смужкою крадучись в село. Небо змінювало фарби, море оживало, а мешканці починали свій новий день. Старий сідав на стару потерту лавку, викурював дві ранкові цигарки, випивав зварену власноруч та неодмінно підгорівшу каву, і чекав.

Він не був відлюдником. Просто решті було лячно підніматися на його прірву. А спускатися до них вниз йому було не цікаво. Та старий не нудьгував. У нього все ж була компанія. Місцева дітвора, така ж смілива та відчайдушна, як і він. Вони приходили до нього на світанку, і він пригощав їх какао. І вони разом чекали. Інколи вони приходили ввечері, щоб провести на нічліг сонце. Подумати, поговорити і з надією на завтра піти додому.  В такі вечори старий розповідав їм свої довгі історії. Чи то правду,  чи то вигадку. А історій в нього було багато, на кожну він мав свою зморшку на обвітреному обличчі. Одні зморшки були глибокими, інші не дуже. Дітвора, відкривши роти, захоплено слухала старого капітана, і  вбирала в себе морські пригоди, а коли вже зовсім сутеніло неохоче розбрідалася по домівках. Думки про пригоди не полишали їх ні на мить, а ночами їм неодмінно снилися гавані, які підкорював старий, стоячи за штурвалом свого корабля, а вони в цей час хто де: натягували вітрила, драяли палубу, видивлялися нову землю в потерті біноклі. 

Цей ранок був незвичним. Він відчув це, як тільки відкрив очі. Щось в повітрі. Штовхнув сплячого поруч шестирічного брата та, натягнувши на себе просолені від вчорашнього моря шорти, вони чимдуж побігли на пагорб. До світанку було ще досить рано, та на пагорбі в сутінках вже виднівся прямий, натягнутий як струна, силует. Старий не спав. Не курив, як звичайно. Він вглядався в море, принюхувався до вітру, ніби пес, що нарешті натрапив на слід. Дихав старий стишено, аби не зрушити те, що назрівало в повітрі. Брати вже були майже біля нього. Старший зупинився, повернувся до малого і приклав руку до рота, показуючи, щоб мовчав. Менший кивнув, і обережно, затамувавши подих і перетворившись на невидимок, вони прокралися до старого і сіли поруч нього. Вони чекали, ледве дихаючи, аби не порушити те щось, що витало в повітрі.

Світанок м’яко підіймався над тихим морем. Золотиста доріжка розсікала поверхню і лилася все далі й далі, торкаючись піщаного берега. З води визирнули чорні гострі плавці. Їх не було декілька місяців. Дельфіни плавно пропливали крізь струменіючий золотий потік, світанкове сонце гладило їх за блискучі боки. І от подув вітер. Старий стрепенувся. Дельфіни енергійно застрибали через доріжку. Вони підстрибували до самого верху, намагаючись дотягнутися до сонця, і голосно плюхалися назад у воду. Спроби повторювалися знову і знову.

Білосніжні вітрила оминули пагорб і вийшли в море. Селяни покинули всі свої справи. Хтось вийшов на пристань, якою не користувалися вже кілька років. Хтось визирав зі своїх вікон. А білі вітрила все роздувалися, присоромлюючи тих, хто не вірив. Яскраві посмішки заполонили обличчя тих, хто ніколи не сумнівався у мрії старого. Їх було мало, але сяяли вони щиро, освітлюючи шлях разом із світанковим сонцем. Корабель слідував за дельфінами по сяючій доріжці.

Вітрила натягнулися, зморшки розгладилися. Вітер щосили наповнював білі полотна та легені. Зв’язане в морський вузол волосся розтріпалося. Солоні краплі змішалися зі сльозами довгого виправданого очікування. Дітвора мовчки сиділа на кормі і намагалася піймати крихітними долонями білу піну. Їхні сни про пригоди стали реальними. Хтось енергійно мив палубу, наспівуючи піратських пісень, хтось видивлявся сусідні землі в потертий бінокль.

Жилаві руки впевнено обіймали штурвал, блакитні очі з прищуром вглядалися в вабливу далечінь. В куточку рота ховалася цигарка та посмішка. В куточках очей відбивалося небо та море.  Брати дивилися на молодого капітана і мріяли стати такими ж. А капітан дякував життю та вітру, що нарешті прийшов по нього, та маленьким попутникам, які вірили та чекали, так само як і він.