Перехрестя

Він був тут завжди. Ось тут, на цьому самому місці. На перехресті двох доріг, тієї, що вела до центру міста, та іншої, що тяглася до набережного шосе. Біля нього неодмінно збиралася юрба аби, дочекавшись зеленого світла, швидко перебігти на той бік вулиці. Він розглядав їхнє взуття, дозволяв роздратовано цокати по собі гострими підборами або нервово топтатися на місці. Це його розважало і зовсім не було проблемою, адже він з дитинства бетонний та міцний. Йому подобалося роздивлятися зношені підошви, і вгадувати скільки ще разів він їх побачить, доки вони не відходять своє. Інколи йому ставало нудно, бо все повторювалося, і кожного дня в один і той самий час він зустрічав ті ж самі туфлі, кросівки, чобітки. Та бували дні, коли його приємно дивували, бо старі кросівки одягали нову шнурівку по останньому писку моди, а стерті підбори туфель змінювалися на нові, більш тверді. Та більш за все він любив, коли літо переходило в осінь, а зима поступалася весні. Це означало, що скоро на маршруті з’являться новенькі або ж прийдуть старі знайомі, за якими він встиг засумувати за сезон. Ось так він і жив собі. На перехресті двох доріг, одна з яких вела до центру, а інша – до набережного шосе.

Вона застала його зненацька, посеред ночі. Він прокинувся і відчув чиюсь присутність, хтось м’якенький притулився до нього збоку. Було темно і він не міг розгледіти, що це. Згадав, що раніше відчував щось подібне. Це траплялося, коли небо затягувало хмарами і дощ спускався на його бетонне тіло. Це було волого, і не завжди приємно. Він не дуже любив, коли ставав слизьким, бо  тоді підошви ковзали по ньому, видаючи неприємний звук, що дратував його бетонні вуха. Та зараз все було навпаки. Щось вологе спало у нього під боком. Воно трохи здригалося уві сні і теплі хвилі лоскотали його товсту шкіру. Він пригадав, що вночі була злива. Певно, дощ минув, але забув забрати  з собою все. І от під боком, ніби загублене кошеня, до нього тулилася маленька Калюжка.

Спочатку йому здалося це дивним. Ніколи ніхто не лежав так поруч нього. Потім він розсердився, адже завжди жив тут один і це була його власна територія. Він навіть спробував відсторонитися, та нічого звісно не вийшло: за стільки років він міцно прикипів до місця. Невдоволено змирився зі своєю участю та поглянув на непрохану гостю. Вже трохи світало і він міг її розгледіти. Вона була вузькою та продовгуватою. «Занадто довга» – подумав він, зрадівши, що одразу знайшов недолік. Та в цілому мав констатував, що вигляд має вона гарний: чиста, прозора. Ось так, непомітно для нього самого, незнайомка полонила його своєю красою.

Вона прокинулася, позіхнула і побачила його, насупленого. Злякано зойкнула і спробувала відсторонитися. Та від хвилювання по її прозорій воді пішли хвилясті кола і почали лоскотати його за бік. Він не зміг втримати серйозну гримасу на обличчі і засміявся. Вона заспокоїлася.

– Ти як тут опинився? – запитала тоненьким голосом.

– Я тут завжди був. – буркнув у відповідь, натягнувши назад свою гримасу. – Це ти тут опинилася.

– Ооо … вибач … мабуть я ще не зовсім прокинулася. – вона притихла, а потім додала. – Для мене це й досі незвично. Ось так опинятися в різних місцях.

Вона знову позіхнула. Він краєм ока спостерігав за нею і спіймав себе на думці, що йому подобається її голос і те, як вона себе поводила: ніби ніяковіла, але водночас трималася стримано та впевнено.

– А де я?

Він назвав їй вулицю, побачив питання в очах і уточнив місто, а потім країну.

– Ооо … цього разу навіть інша країна. – здивовано видихнула вона. – Я вперше закордоном.

Промовила і злякалася. Затихла, обдумуючи все.

– А я тут завжди. – хотів сказати дружньо, а вийшло, що знову невдоволено буркнув.

Вона не відреагувала, а лише лежала собі тихенько біля нього, злегка дихаючи хвилями.

– Розкажи, як там? В твоїй країні? – запитав обережно.

І вона ожила. Захвилювалася, полилася. Історія за історією. Голос струменів. Місто перетікало в місто. Він захоплено слухав, час від часу вставляючи: «отакої… а далі?».

Разом вони провели цілий тиждень. Вранці вона будила його, вмиваючи прозорою водою, а вдень вони разом спостерігали за пробігаючими босоніжками та кросівками, що на мить зупинялися біля них. І він розповідав їй історію про кожну пару, бо знав про них все. А ввечері була її черга і вона розказувала йому про країну, в якій він ніколи не був, але яку вже міг уявити у всіх деталях.  Коли наставала ніч, вона пригорталася до нього щільніше, він дивився на неї і бачив зорі, що відбивалися на спокійній поверхні.

Вони вигадали собі розвагу. Для цього неодмінно обиралися новенькі, бо бувалі вже розгадали їх задум і з ними це не проходило. Коли хтось із новеньких необачно ставав на самий край бетонного бордюра – вона ловила вібрацію проїжджаючого авто і з силою плюхалася об міцний бетон. Краплі злітали вгору і падали на взуття, а коли щастило і вона могла підстрибнути вище, то діставалося й колінам. Це було смішно. Це відволікало їх від того, що вона поступово зникала.

А потім вона все таки зникла повністю. Так само несподівано, як і з’явилася. Він навіть не встиг повністю прокинутися, як відчув, що лишився сам. І вперше в житті йому стало по-справжньому сумно. Він не роздивлявся взуття, навіть на нове не звертав ніякої уваги. Дивився цілими днями на небо і чекав на хмари. Він чекав на дощ і навіть посеред ночі прокидався, якщо чув краплі. Та марно. Дощ закінчувався і не лишав по собі і  сліду.